Заключна

Епілог.

Минуло вже два місяці з моменту, як я повернулася до свого звичного життя.

Звичайна школа. Прості хлопці та дівчата, хоча й серед них є свої винятки. Щоденна рутина, яка стала для мене такою необхідною і водночас рятівною. Я знову влилася в колектив і налагодила стосунки зі старими однокласниками. З деякими ми здружилися ще більше і проводили разом майже весь вільний час. Ми ходили в кіно, гуляли магазинами, пили гарячий шоколад у місцевому кафе і навіть допомагали одне одному з уроками.

Вечорами я зависала на телефоні з Далласом. Ми ділилися враженнями про минулий день і будували плани на завтра. Мій друг нарешті наважився і зміг переконати батька перевести його до іншої школи, де він став одним із найкращих учнів і лідером у своєму класі. Мої «старі» були зайняті доглядом за трояндами, більше не дозволяючи мені турбуватися про це.

Здавалося, все, що було до появи Честера, відновилося й навіть стало кращим. Мені стало легко дихати. Я була вільною і могла бути собою. Але як би все не було добре, час від часу ставало сумно. Як би не намагалася, але забути про Власа не виходило. Я бачила його у всіх тінях хлопців, які схожі на нього ходою чи статурою. Озиралася на голоси чоловіків і кожного разу звертала увагу на миготливі татуювання.

З ним була війна. Без нього – пустота.

Відганяючи чергові думки про бандюгана, я усміхаюся Кет, яка вмостилася поруч на лавці та простягнула мені склянку з колою. Її обличчя було вкрите ластовинням, а волосся, як руда пружина, колихалося від подиху вітру. Ми сиділи з нею за однією партою і товаришували з першого дня нашого знайомства в далекому дитинстві.

– Знаєш, Крістіан зацікавився тобою, – вона поморщила ніс і розкрила пачку сирних чипсів.

– Хто сказав? – ми хрумкаємо чипсами й дивимося на старшокласників, що грають у футбол.

– Крістіан так і сказав, – вона кивнула в бік двох хлопців, які, спершись спинами об сітку огорожі, дивилися в наш бік. – Щойно запитав мене, чи можна з тобою познайомитися.

Я ледь не подавилася чипсами й ще раз поглянула на Кет. Вона, ніби нічого не сталося, швидко додала:

– Я сказала йому, що він сам може підійти й запитати тебе.

– Ти серйозно?! – обурююся й, швидко пережувавши чипси, запиваю їх колою, адже ті старшокласники вже наближалися до нас. – Я ж казала, що нічого не хочу!

– Ага! – усміхається моя руда подруга й киває хлопцям. – Як справи, хлопчики?

– З вами будуть краще, дівчатка! – відповідає блондин і представляє свого друга. – Це Крістіан.

– Ага, – киває Кет. – І?

– Джейк, – блондин опускає долоню на груди й схиляє голову. – А ви?

– А ми, – кокетливо відповідає моя подруга, – таємниця за сімома замками!

– Навіть так?! – діалог блондина й Кет перетворюється на довге «детективне розслідування».

Перші кілька хвилин ми з Крістіаном просто посміюємося, слухаючи часом безглузді, а часом просто кумедні відповіді моєї рудоволосої подруги. Але все змінюється, коли хлопець простягає мені руку і посміхається. Я дивлюся на нього і намагаюся пригадати, де ми могли перетинатися.

Крістіан – капітан футбольної команди та місцевий красень. Здається, він нещодавно розлучився зі своєю дівчиною й трохи змінив стиль. Його волосся укладене гелем і зачесане набік. Високий, спортивної статури, з грубуватим голосом, що, здавалося, не зовсім пасує його зовнішності. Наскільки я знаю, він один із небагатьох хлопців, хто справді шанує дівчат. Відмінник. І лідер.

– Можеш просто Кріс, – він простягає руку.

– Таліта. – Усміхаюся йому і закріплюю рукостискання.

– Дуже приємно!

Хочу відповісти взаємністю, але раптом зупиняюся. Прислухаюся до голосів за спиною й напружуюсь усім тілом. Занадто знайомі. Занадто багато спогадів і дрібне тремтіння по тілу від того, що ці голоси нагадують мені людей з минулого.

– Я не зовсім розумію, навіщо ми сюди перевелися?

– Ти ж хотів скуштувати насолоди звичайних шкільних днів у звичайній школі, – засміявся один із тих, хто розмовляв.

– Хотів, але не настільки!

– Здаєшся?

– Та ні! – простогнав той і свиснув, – Тут же рай для очей!

– Таліта, ти в порядку? – Кріс торкнається мого плеча, повертаючи мене до реальності.

– Так, – киваю йому і хочу піти якомога далі від голосів, що мене паралізували. – Відійдімо трохи? – пропоную йому і підморгую Кет, яка буквально заливається сміхом.

– Може, сядемо на полі? – Кріс подає мені руку, допомагаючи спуститися невеликим схилом, але вже за мить я падаю, збита з ніг.

Те, що збило мене, раптово перекинулося на Кріса, втискаючи його в сітку й погрожуючи розправою. Дивлюся на спину хлопця, що виглядав як великий і грізний екземпляр. Раптову сутичку помітили гравці, і з вигуками та свистом вони почали наближатися до нас.

– Ох, кицю-кицю! І тут ти примудрилася його розізлити, – голос Адама був тихим і сколихнув моє волосся. Хтось допоміг мені підвестися з землі, і я обернулася, щоб пересвідчитися у своїх здогадах.

Адам і Ден стояли поруч і усміхалися.

– Якщо ви тут... – видихаю і повільно переводжу погляд на того, хто все ще тримав Кріса, притискаючи до сітки.

– Влас теж тут, – відповідає Адам і додає. – Якщо ти його не зупиниш, буде бійка.

Зриваюся з місця й за три кроки опиняюся поруч із хлопцями. Хоч Крістіан і не виглядає слабаком, але не може вирватися з міцного захоплення Власа. Мої очі наповнюються сльозами, і голос осідає, коли я намагаюся привернути увагу Власа. Хапаю його за руку, відтягуючи, і нарешті йому доводиться звернути увагу на мене. Він відпускає Кріса і швидко переключає погляд на мене.

– Кицю, я ж казав, що ти тільки моя! – на його щоках з'являються ямочки, а в очах проступає ніжність. – Я не збираюся тебе ділити з іншими!

– Влас... – я хочу сказати щось, але лише притискаюся до нього і з полегшенням видихаю, коли він охоплює мене руками й підіймає над землею.