Розділ чотирнадцятий

Розділ чотирнадцятий. Сплата боргу.

– Кицю, не хвилюйся. Я тебе не покину. Мій хрещений розрулить ситуацію, – Влас простягає руку до мого обличчя, але я відштовхую її, відповідаючи з ноткою образи:

– Тобі все так легко дається! Влас, ти не уявляєш, у що ми вплуталися. Ти ж не знаєш, який Честер злопам’ятний! Мені байдуже, що він зробить зі мною, але мої...

– Гарбузику, – втручається дідусь, – ти ж знаєш, що твій дід усе вирішить! Віриш мені? – він дивиться на мене, киваючи, ніби підтверджуючи свої слова.

– Вірю, – кажу, стримуючи сльози, що ось-ось готові вирватися, ще не вірячи, що все це взагалі відбувається.

Пройшло вже хвилин двадцять, як прибули перші «гості». Я не знаходила собі місця, коли Влас з дідусем сиділи на ґанку і курили. Охоронці Честера винесли його тіло – напевно, везуть до шпиталю. Бабуся приготувала чай і змусила мене випити заспокійливе, що й сама прийняла.

Влас увійшов у будинок і сів у крісло, бо дідусь сказав йому, що мусить сам зустріти гостей.

Нарешті поріг переступили двоє чоловіків: одним з яких був батько Честера, а другий – його адвокат. Я їх впізнала відразу, і на їхніх обличчях було написано все без слів. Зашморг на моїй шиї ніби затягувався тугіше. Адвокат розклав на чайному столику документи й чекав на нові вказівки від боса. Батько Честера потер свої червоні щоки й із явним обуренням подивився у мій бік. З першого нашого знайомства я йому не сподобалася. Він завжди попереджав сина, що з моїм характером у нього не буде спокійного життя, а тут таке…

– З бізнесом усе зрозуміло – це вже вирішено, – заявив адвокат. – Зі школи вашу онуку відрахують уже сьогодні. – Він продовжував говорити, поки його начальник і мій дід мірялися поглядами. – З заручинами все скінчено однозначно, а от компенсацію за моральну та фізичну шкоду...

– Яка компенсація? – втрутився Влас. – Це я його побив! До мене всі претензії!

– А ти хто взагалі такий? – заволав батько Честера. – Ти яким боком сюди лізеш?

– Таким! – огризається бандюган, і ми всі замовкаємо, коли на порозі з'являється черговий «гість».

До будинку увійшли двоє чоловіків. Ми з Власом буквально роззявили роти, впізнавши одного з них – хрещеного батька Власа. А мій дід з полегшенням зітхнув і потис руку Анатолю, який, схоже, теж застиг у ступорі, зрозумівши, що ситуація розвивається досить несподівано.

– Влас?! – Голос хрещеного батька здригнувся. Він був явно шокований таким відкриттям і пильно дивився на свого хрещеника. – Що, чорт забирай, відбувається?

– Ви знайомі? – насупивши брови, мій дідусь міцніше стиснув рушницю, ступивши ближче до нас.

– А ви? – запитав Влас.

– Ми знайомі, – відповів дід і відразу ж повернув розмову розмову в потрібне річище. – Мені головне, щоб вони, – він кивнув на батька Честера, – відстали від моєї онучки!

– Дозвольте, – адвокат Анатоля посміхнувся своєму колезі, чемно кивнувши, і взяв до рук документи для підпису угоди.

– Як так?! – підійшовши до нас з Власом, Анатоль поглянув на мене й відразу відсахнувся.

– Вона взагалі не причетна ні до чого, – Влас виступив вперед, затуляючи мене своєю спиною від питань свого хрещеного батька. – Це я накосячив. А вони хочуть звинуватити родину Таліти. – Переходячи на шепіт: – Покарай мене, якщо треба. Тільки відмаж її родину.

– Влас, – так само тихо, але спокійно відповів Анатоль. – Ти серйозно?

– Так.

– Вона тобі так сильно подобається?

– Відмажеш чи ні? – гаркнув бандюган.

– Я допоможу. Звичайно, допоможу, – пообіцяв Анатоль і, повернувшись до мого дідуся, щось обговорив з ним.

Поки дорослі розв'язували проблему, Влас взяв мене за руку й відвів убік, трохи далі від усіх. Я не опиралася. У мене не було ні сил, ні бажання сперечатися. Стан емоційного виснаження зашкалював так, що руки трохи тремтіли. Заспокійливе, яке дала бабуся, явно подіяло, – істеричний страх в душі відступив, і стало трохи легше дихати й думати. Хоча думати – це голосно сказано.

– Кицю, все буде добре, – Влас бере мої руки у свої, і дивним чином тремтіння зникає. – Таліта, ти себе нормально почуваєш?

Вкотре він називає мене на ім'я. Це приємно, навіть трохи заспокоює. Подвійно приємно, що його голос теплий і чарівний настільки, що ноги підкошуються. Голова злегка паморочиться, і слабкість намагається здолати мене, ведучи в сон... Чи це я падаю?

Розплющую очі і розумію, що лежу у своїй кімнаті, у своєму ліжку. Я втратила свідомість? Мабуть, моє тіло нарешті здалося від перенапруги останніх подій. Почуваюся розбитою морально та фізично. Що буде далі? Що я буду робити?

Стерла сльози, що мимоволі котилися по щоках, і рішуче наказала собі перестати жаліти себе. Я сама цю кашу заварила – сама й мушу розхльобувати. Нехай роблять зі мною що хочуть, головне, щоб моїх старих не чіпали! Рішуче підвелася, готова бігти вниз, але, варто було зробити крок, як моя впевненність розтанула. Слабкість усе ще зашкалювала, і, тільки-но мої ноги опустилися на підлогу, я втратила рівновагу й зустрілася віч-на-віч із приліжковим килимком.

Продовжувала лежати на підлозі, упираючись чолом у м’який ворс килима. Зовсім під іншим кутом дивлюся на ситуацію. І майбутнє стає ясніше ясного. Тепер, коли моя витівка принесла плоди, здається, життя завмерло. Бізнес сім'ї розтоптаний, з елітної школи мене турнуть – і більше нічого не лишається. Ну й нехай! Елітна школа... Мені зовсім не прикро покидати її стіни, хоча, якщо чесно, шкода лише декого. Даллас і Влас... Як би я не опиралася, їх мені справді бракуватиме. Особливо... Власа.

І здається, хтось на небесах читає мої думки.

– Кицю, збирай речі! – Долинає голос, і я неохоче повертаю голову. Бачу черевики, ноги в чорних джинсах, білу футболку, забруднену кров'ю, і, нарешті, зухвалу посмішку. – Давай поспішай, я двічі просити не буду.

Влас простягає мені руку й допомагає підвестися на ноги.