Розділ тринадцятий

Розділ тринадцятий. Чай та сигарети.

Ми повільно пробиралися шкільними коридорами, роблячи зупинки й прислухаючись до різних шерехів і розмов. Нарешті опинилися в холі центрального корпусу, де, здається, стало трохи легше дихати. Влас рухався швидко, і я намагалася не відставати. Черговий, виявилося, був його добрим приятелем – він посміхнувся нам і без зайвих слів випустив нас.

На прохідній охорона вже змінилася, і здається, Влас і з ними був у дружніх стосунках. Нас пропустили без жодних запитань, побажавши гарного вечора. Я кілька разів оберталася, боячись, що хтось зупинить нас чи раптом поверне назад.

На парковці нас зустрів кремезний чоловік, який, привітно усміхнувшись мені, відчинив дверцята чорного BMW. Чим далі ми від'їжджали від школи, тим сильніше тремтіли мої руки, а серце калатало, немов намагаючись вирватися з грудей. Я нервувала, і вже в голові прокручувала всі слова, які можна було б сказати, щоб пояснити втечу.

– Кицю, тобі холодно? – Влас обережно взяв мою руку, і я здригнулася від несподіванки.

– Ні, просто перенервувала, – всміхаюся йому і поступово відчуваю, як хвилювання вщухає, коли він дбайливо притягує мене ближче, обіймаючи за плечі. Я притискаюся до нього, вдихаючи приємний і такий знайомий запах. – Влас, а ти не хочеш запитати мене, де я живу? Чи ми не їдемо до мене додому?

– Боїшся?

– Ні.

– Я знаю, де і з ким ти живеш, – спокійно відповідає він, злегка стискаючи мої пальці, які поступово зігріваються.

За кілька годин машина зупиняється прямо перед моїм будинком. Я стою як укопана, дивлячись на світло у вікнах, боюся зробити крок уперед. Влас стоїть поруч, і ми мовчки вдихаємо свіжий вечірній вітер, який злегка смикає моє волосся, залишаючи на шкірі прохолоду своїх дотиків. Мені хочеться заплакати – я так скучила за домом, і відночас відчуваю, що страшенно винна перед бабусею та дідусем, які віддали всю душу нашому маленькому раю з трояндами.

– Не збираєшся йти додому? – Влас злегка підштовхує мене, і я підкоряюся йому.

Легенько стукаю у двері й зітхаю з полегшенням, коли двері відчиняються і мене зустрічає тепла усмішка бабусі та неймовірний аромат свіжої випічки, що немов хвилею наповнює все навколо. Бабуся захоплено вигукує, притягуючи мене до себе, обіймаючи й цілуючи. Я більше не стримуюся і ридаю, притискаючись до неї, відчуваючи, що вдома.

– Мила моя, перестань! – лагідно гладячи мене по волоссю й спині, бабуся намагається заспокоїти мене, але я лише сильніше заливаюся сльозами. – Проходь, – звертається вона до Власа, запрошуючи його до будинку.

– Я, мабуть, піду, – незвично невпевнено відповідає Влас, і я буквально вириваюся з обіймів бабусі, щоб поглянути на цей рідкісний вираз розгубленності на обличчі мого бандюгана.

Він стоїть на порозі, виглядаючи трохи спантеличеним і навіть наляканим гостинністю. Витираю сльози й мовчки, схопивши його за руку, тягну всередину, змушуючи переступити поріг. Куди він збирався піти? Привіз мене додому, тож тепер нехай сам насолоджується компанією моєї родини, як я була змушена це робити.

– Бабусю, це мій сусід по кімнаті, Влас, – кажу, представляючи їх один одному і закриваю двері за його спиною. – Власе, це моя бабуся.

– Який такий сусід по кімнаті? – пролунав грубий, недовірливий голос діда, що поспішав до нас, щоб побачити Власа.

– Діду! – з радістю вигукую, дивлячись на рідного чоловіка, який поправляючи окуляри, підходить ближче й суворо оглядає нашого «гостя».

– Стривай-но, гарбузику! – дід зупиняє мене, виставивши перед моїм обличчям мозолисту долоню, і я розумію, що він не зовсім радий бачити мене так швидко вдома. – Який ще сусід по кімнаті?

– Влас, – чітко називаючи своє ім'я, мій бандюган випрамляється, розправляючи плечі, і простягає дідові руку. На мить він змінюється – щойно був розгубленим підлітком, до якого ставилися без упередженості, а тепер перед нами впевнений і серйозний юнак, готовий постояти за себе.

– Дід! – відповідаючи на рукостискання, мій дідусь, який зовні трохи нагадує худу, але непохитну панду, супроводжує його довгим оцінювальним поглядом, що не залишає жодної деталі без уваги.

– Ой, вистачить тобі, старий хлопчисько! – з легкою уїдливістю додає бабуся і киває в бік накритого столу. – Діти з дороги, голодні та втомлені! Досить залякувати хлопчика! Ходімо до столу, чай холоне!

Я нічого не кажу, просто підморгую Власу, що трохи розгублено переводить погляд на мене, коли мої бабуся та дідусь раптом починають сміятися. Ми всідаємося за стіл, і я, не чекаючи особливого запрошення, насипаю салат собі та Власу, що сів поруч. На столі мої улюблені страви: картопля запечена у духовці, курка, овочі, салат.

На другому столі стоїть зелений чай і булочки з маком. Бабуся знає, як я люблю зелений чай, але охолоджений до кімнатної температури, тому заздалегідь заварила його і поставила кухоль для остудження.

Наситившись кількома ложками салату з картоплею, я розслаблено відкидаюся на спинку стільця, відчуваючи домашній затишок, і лише тепер помічаю, що Влас так і не торкнувся своєї тарілки. Бабуся, здається, трохи спантеличена його поведінкою, але мовчить, не прагнучи ставити гостя у незручне становище. Дід, навпаки, помітно насолоджується трапезою і разом з тим примудряється прощупувати мого сусіда всіма доступними засобами.

– Не голодний? Чи на дієті?

– Ні, я просто...

– Ти не соромся! – пережовуючи шматок курки, дід тицяє вилкою в тарілку бабусі. – Її куховарство – це не тільки їжа, це ліки! Повір мені! Я вже понад сорок років тестую, і все ще живий.

– Як дам! – бабуся замахується на нього з посмішкою, а потім із розумінням дивиться на мене й на Власа. – Хлопчик не хоче їсти, не трема його змушувати!

– Мати, ти зовсім сліпа, який він тобі хлопчик? Поглянь на нього уважніше!

– Досить тобі! Ти навіщо дитину лякаєш? – як завжди, розмова моїх «старих» переходить у легку суперечку, що була таким знайомим і теплим видовищем, яке я так довго не бачила.