Розділ дванадцятий

Розділ дванадцятий. Мій лагідний та ніжний.

– Кицю, – шепоче Влас, прибираючи свою руку, – адже в тебе є наречений. – Глузливий тон у його голосі швидко спустив мене з небес на землю.

Обмірковуючи свої подальші дії, повільно прикриваюся сорочкою, сідаю на ліжку й, наблизившись до його губ, видихаю в них:

– Хлопчику, а ти не думав, що я користуюся твоїми послугами? – І повільно торкаюся його губ своїми, хоча сама палаю зсередини й ззовні.

– Кицю, – Влас вловлює мої емоції, і, коли я встаю з ліжка, бере мене за руку. – Ти намагаєшся грати з вогнем.

– Ти не знаєш мене, Власе! – намагаюся звільнитися від його руки, але він не дозволяє, міцно стискаючи свої пальці. – Відпусти!

– Кицю, я ж казав тобі, що не збираюся відпускати тебе.

– Нічого ти мені не говорив! – заперечую його слова.

– Вже сказав, – киває він, усміхаючись. – І так, кицю, я дійсно хочу пізнавати тебе!

– Серйозна заява, Власе! – Ще раз намагаюся вирвати руку, але він міцно тримає мене. – Відпусти!

– Розкажеш, що насправді відбувається між тобою та Яном?

– Що?! – Дивуюсь запитанню, але все ж відповідаю. – Нічого! Він сказав, що я йому подобаюсь і він хоче мене завоювати!

– І ти чекаєш на це.

– Власе! Ну годі вже! – дивлюся на нього, а в грудях наростає відчай та роздратування. – Я не знаю, що у вас в минулому сталося. Ти, Ян, Кіра – ви всі біситесь від чогось незрозумілого і зводите мене з розуму своєю увагою! У кожного з вас своє болото й хиткі піски! Не чекай від мене того, що тобі хочеться! Я й сама вже не раз полилялась у людях.

– Завтра Анатоль зустрічається з батьком твого нареченого, – спокійно промовляє Влас, поступово розтискаючи пальці на моїй руці. – Він уміє переконувати людей, тож, можливо, твої бажання стануть реальністю.

– Ти серйозно? – кидаюся поглядом на нього, і він киває у відповідь, важко зітхаючи.

– Якщо все піде на нашу користь, будеш моєю дівчиною?

– Буду! – Не задумуючись, відповідаю й, злегка шморгнувши носом, повертаюся до нього спиною, приховуючи свою радісну посмішку.

– І з Яном перестанеш спілкуватися?

– Подивимось, як вийде. – знизаю плечима й задоволена собою йду до вбиральні, щоб умитися, трохи заспокоїтися й сховатися від Власа.

Поки я була у вбиральні, Влас непомітно зник. Він часто так робив, тому мене це не здивувало. Навпаки, я була рада, що він зник. Мені потрібно було трохи часу наодинці, щоб прийти до тями після всього, що він зробив або, можливо, збирався зробити.

Ще один навчальний день. За розкладом було плавання, яке чомусь викликало в мені тривогу. Знову зібрали наш і паралельний класи. Провівши з нами хвилин сорок, інструктори з плавання сіли на лаву, швидко поринувши в обговорення чогось важливого, дозволяючи учням зайнятися своїми справами. Хтось, не бажаючи занурюватись у воду, сидів на лавках, хтось плавав, а хтось запропонував зіграти у водний волейбол.

Сьогодні однокласники були до мене на диво доброзичливими. Я не пам'ятала всіх поіменно, адже майже ні з ким не спілкувалася, але знала, хто є хто. Даллас мав місячне звільнення від басейну та будь-яких фізичних навантажень, тому проводив своє звільнення у бібліотеці. Дивно, що Джастін і його сестра сьогодні не з'явилися, хоч зазвичай вони любили плавання.

Кіра сиділа на лавці в оточенні своїх посіпак, а Ян – я бачила його кілька хвилин тому, але він зник з поля зору. Влас, як і завжди, не повернувся до кімнати й не був на уроці плавання. Я вже навіть не пригадую, коли він в останнє приходив на уроки. Ніяк не можу його зрозуміти. Навіщо йому школа, якщо він ігнорує її?

– Таліта, – покликав мене один з хлопців, який тільки-но виграв м'яч, – будеш з нами?

Я не могла повірити в те, що почула, й з недовірою подивилась на команду. Минуло кілька секунд, поки я зрозуміла, що мене запросили без жодних підступів чи насмішок.

– Таліта, давай до нас! – гукнув інший хлопець з темно-рудим волоссям.

– Добре, – киваю йому й відпливаю в їхній бік.

Звичайно, я не могла здогадатися, що все це було ретельно спланованою грою. Перші п’ятнадцять хвилин ми грали у волейбол, наче приятелі, були однією командою і навіть обмінялися кількома компліментами, адже діяли злагоджено. Але щось пішло не так. Здавалося, що ми – я і двоє хлопців із моєї команди – просто не поділили територію, коли гналися за м'ячем, зіштовхнувшись в одному місці.

Та вже за мить щось торкнулося моєї ноги, і я відчула поштовх, після якого моє тіло стрімко занурювалося на дно. Я відчувала, як хтось тягне мене вниз. Спершу запанікувавши й намагалася покликати інструкторів на допомогу, але вони мене не чули або не хотіли чути. Коли мене затягли під воду з головою, я почала відбиватися, хоча розуміла, що це надскладно.

Кілька хлопців і дівчат по черзі хапали мене за ноги та тягнули на дно. Я бачила їхні обличчя й впізнала двох – вони сидять на перших партах середнього ряду в класі. Вони мої однокласники! Як би я не намагалася вирватися, сили були нерівними: вони брали кількістю та можливістю замінювати один одного. Мені вже бракувало сил, щоб не піддаватися страху, не кажучи про брак повітря.

Секунд десять тривала ця боротьба за виживання, і я відчула, що повітря катастрофічно не вистачає. Я здалася. Знерухоміла, сподіваючись виграти трохи часу. Попри те, що я чудовов плаваю і почуваюся як риба у воді, а також можу затримувати дихання понад дві з половиною хвилини (мій дід любив влаштовувати зі мною різноманітні екстремальні експерименти), так довго я не витримаю.

Паніка і страх взяли наді мною гору.

Коли я майже втратила надію, хтось підплив до мене ззаду. Одним своїм виглядом відлякав нападників і буквально вирвав мене з обіймів смерті.

Через нестачу кисню я почала непритомніти.

Мене дістали з води, і хтось майстерно застосував свої навички першої допомоги, звільнивши легені від зайвої води. Розплющую очі й, відкашлюючись, випльовую всю рідину, що підійшла до горла. Нарешті можу подивитися на свого рятівника, який сидить навпочіпки біля моєї голови, уважно оглядаючи моє обличчя. Це був один із приятелів Власа – Адам.