Розділ одинадцятий

Розділ одинадцятий. Непочатий край.

Спльовую кров і різко зриваюся з місця, не чекаючи ні реакції, ні можливих наслідків. Слідом до мене долинають крики й груба лайка, але я не зупиняюся, аж доки не вбігаю до класну аудиторію. Витираю рукавом губи й, притискаючи сумку до грудей, сідаю на своє місце. Однокласники спершу дивляться на мене здивовано, але вже за мить їхню увагу привертають вхідні повідомлення на телефонах.

– Таліта, з тобою все гаразд? – Джастін підходить до моєї парти і дивиться на яскраву пляму крові на білій сорочці. – Це твоя кров?

– Ні, – відповідаю, напружуючи всі м’язи, коли важка рука опускається мені на плече. Кошусь на цю руку, не наважуючись навіть поворухнутися.

Всередині мене зяє порожнеча, яку стримую лише страхом, що допомагає не втратити свідомості.

– Таліта, хто цей покидьок на відео? – Ян злегка стискає пальці на моєму плечі і простягає мені телефон, де я бачу короткий ролик під назвою «Повія-злидень».

Відео без звуку, тож ніхто не чує моїх криків. Знято під потрібним ракурсом: моє обличчя видно, а от лик викладача – прихований, як я й передбачала. Ролик короткий, проте його відредаговано так, що все виглядає як акт взаємної пристрасті.

Ковтаю грудку образи, яка сльозами підступає до горла, і намагаюся зосередитися, щоб якось заспокоїтися, але це не допомагає. Коли Кіра заходить до класу, вона й її компанія видають у мій бік цмокальні звуки, ніби насміхаючись.

– Таліта, хто на відео? – Джастін  повторює запитання і не зводить з мене очей. – Просто назви ім'я.

– Кіра, – несподівано для всіх, Ян звертається до дівчини, і його тон звучить загрозливо. – Це твоя робота?

– Так! – погоджується вона і хихикає.

– Хто на відео? Хто ця мерзота?

– Ян, як я можу знати? – Вона надуває свої губи й плескає довгими віями, ніби кокетуючи. – Це питання не до мене, а до неї! Вона цілувалася з ним, вона знає його обличчя!

– Кіра, – продовжує Ян, усе ще тримаючи руку на моєму плечі. – Я спитаю ще раз, і цього разу подумай, перш ніж відповісти. Хто це?

– Я не знаю, – шепоче вона, кокетливо знизуючи плечима, коли лунає дзвінок.

– Добрий ранок! – У класу заходить викладач літератури, намагаючись закликати всіх до порядку, але завмирає на місці, зрозумівши, що щось відбувається.

– Кіра, вийди зі мною! – Ян підходить до здивованої дівчини і, схопивши її за руку, тягне за собою до виходу. Він, схоже, щось хотів сказати, але передумав.

– А що я такого пропустив? – Викладач ще кілька секунд оглядає клас, а, не отримавши відповіді, удає, ніби нічого не сталося, й розпочинає урок.

Як би дивно це не прозвучало, мене ніби не помічають. Уроки літератури, фізики, хімії. Жоден викладач не звертає на мене уваги, хоча мій вигляд говорить більше, ніж я могла б пояснити словами. Сиджу в одному положенні, міцно стискаючи сумку, кожного разу насторожуюсь від кроків у коридорі.

Ян та Кіра так і не повернулися до класу, що було підозріло. Я, ледь дочекавшись закінчення останнього уроку, виходжу з класу й, озиравшись на всі боки, швидко йду до своєї кімнати. Але мене наздоганяє Джастін:

– Таліта, ти як? Я можу чимось допомогти?

– Ні, дякую, – відповідаю приглушено і намагаюся натягнути усмішку.

– Якщо тобі потрібна допомога, я завжди поруч!

– Дякую, – киваю. – Я упораюся.

– Ти знаєш, – раптом каже він, змінивши усмішку на серйозний вираз обличчя. – Можливо, я не найсильніший у цій школі, але дещо можу. Особливо для того, хто мені справді подобається!

– Дякую, Джастіне. Але мені не допоможеш! – запевняю його й швидко йду далі.

Пройшовши повз їдальню і опустивши голову, не втримуюсь і схлипую. Жалю до себе стає стільки, що я, завернувши за ріг, притуляюся лобом до стіни і тихо завиваю від безсилля. На щастя, поряд нікого немає, і ніхто не може тішитися моєю слабкістю. Майже ніхто.

– Таліта, – чую голос за спиною і швидко витираю сльози. Обертаюся. Цього разу мене окликує Ян. Він, підійшовши ближче, дивиться на криваву пляму на моїй сорочці. – Розкажеш, хто тебе образив?

– А що зміниться? – намагаюся піти, але Ян іде поруч.

– Багато чого! – запевняє він. – Я доможуся, щоб усе змінилося!

– Яне, – звертаюся, пропустивши кількох учнів, які поспішали в коридорі, – навіть якщо ти зупиниш одного, йому на заміну з'явиться інший, а потім ще хтось. У цій школі такі правила, і ти про це знаєш краще за мене!

– Я розумію, що тобі зараз важко, але я справді хочу заступитися за тебе! Тобі не остогидло страждати і плакати? Я можу зупинити ці муки!

– Я вдячна тобі, Ян! Але воно того не варте! – відчуваю, що мій пригнічений стан може відштовхунти хлопця, який щиро хоче допомогти, але усвідомлюю, що зараз мені не потрібні ні доброта, ні співчуття. Я просто хочу зникнути з їхніх радарів, стати невидимкою і тихо жити своїм життям.

– Гей, – він м’яко захоплює моє підборіддя, змушуючи подивитися на нього. – Я не дозволю нікому принижувати мою дівчину! Чуєш?

– Чую. – Тихо відповідаю і повільно прибираю його руку від свого обличчя. – Але ж я не твоя дівчина. Значить, нічого не зміниться!

– Навіть якщо ти не хочеш цього визнавати. Я не збираюся відступати від тебе! – чую його впевнений голос позаду, але не обертаюся й тільки прискорюю крок.

Не встигла переступити поріг кімнати, як задзвонив телефон. Кидаю сумку на підлогу й піднімаю слухавку, передчуваючи: мій наречений уже побачив вірусне відео, яке йому, очевидно, переслала подруга, яка стажить за мною в цій школі.

– Як це розуміти, Таліта?! – заревів Честер.

– Як хочеш, так і розумій, – відповідаю, стиснувши зуби.  

– Я хочу почути твої пояснення!

– Честер, запитай у Кіри, що відбувається! Вона підлаштувала все, і ти віриш їй! Які ще пояснення? – намагаюся залишатися спокійною, але сльози вже зрадливо накочуються на очі. – Ми вже обговорювали це. Який сенс моїх виправдань, якщо ти все одно повіриш їй, а не мені?