Розділ десятий

Розділ десятий. Сонце де ти є?

Готуючись до наступного заняття, я почула розмову Джастіна та інших однокласників, які любили пліткувати на перервах про всіх і все, що їм не подобалося. Їх голоси звучали приглушено, але я все ж розрізняла окремі слова та глузливі інтонації, що різали слух, немов холодне лезо. Цього разу об'єктом їхнього обговорення знову став Влас, який так і не з'явився на заняттях.

– Чув, що мафіозі побився з Раяном.

– А я чув, що Власа поранили в бійці, тому він і не прийшов.

Я відчула, як стискаю пальці в кулаки, але намагалася виглядати байдужою, ніби ця розмова мене зовсім не стосується.

– Ну так йому і треба! Йому не звикати до такого, а нам не личить шкодувати його, – відзначив хтось гучним тоном, і в класі почувся тихий сміх.

– Таліта, – Джастін усміхнувся, піднявши підборіддя і злегка нахилившись уперед, наче готувався завдати удару. – Влас себе погано почуває? Просвіти нас про його стан.

– Так, адже ти ж його дівчина, – доповнив темноволосий хлопець, кинувши мені жартівливий, але неприязний погляд.

Я зітхнула, коли всі однокласники повернулися до мене, їхні очі впялися в мене, наче очікували зізнання в якійсь провині.  

– Я вже казала, що я не зустрічаюся з Власом, – відповідаю, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно, хоч усередині щось заворушилося від роздратування. – І це не моя вина, що нас поселили в одну кімнату!

– Не її вина, – хмикнула одна з дівчат, що сиділа за другою партою по центру. – Звичайно ж!

– Я так бачу, – в розмову втрутився Ян. Він поправив своє волосся, зачесавши його рукою, і потягнувся. – Ви всі з глузду з’їжджаєте за Власом! – клас залився стогонами та запереченнями. – Скільки знаю його, він завжди був таким популярним та проблемним. І до речі, Таліта ще не визначилася з ким хоче бути. Тож не чіпляйтеся до неї!

– Я не... – хотіла заперечити, але продзвенів дзвінок і в клас увійшов викладач з математики.

Після закінчення останнього уроку я швидко збираю речі, опускаю очі, відчуваючи важкість чужих поглядів, і прямую до бібліотеки. Це було одне з небагатьох місць, де я могла знайти спокій, сховатися від чужих питань, що пронизували, наче голки, залишаючи після себе неприємний осад.

– Дивись, куди йдеш! – чийсь голос різко вирвав мене з роздумів, коли я трохи зачепила хлопця. Піднімаю очі та киваю, перепрошуючи, але відчуваю, як щось утримує мою сумку, не дозволяючи мені йти далі.

Обертаюся і бачу зухвалу, задоволену усмішку Яна, який повільно розтискає пальці, немов спеціально показуючи, що міг би й не відпустити мене. Його очі зупинилися на моєму обличчі з виразом задоволення, яке можна побачити у мисливця, що тримає здобич.

– Куди так поспішаєш? Я хотів побалакати, але ти так швидко втекла, що мені довелося бігти за тобою і планувати перехоплення. – Сказав він, не поспішаючи, мовби перевіряв мою реакцію.

– Я трохи поспішаю, – видихаю з натягнутою усмішкою, відчуваючи, як лунко б'ється серце.

Ян не відводив погляду, мовчки вивчаючи мене, наче намагаючись прочитати, що в мене на думці.

– Минулого разу ти відмовилася від мого супроводу і влипла в неприємності, – глузливо сказав він.

– Я йду до бібліотеки, – відповіла коротко, розуміючи, що такому, як він, це місце навряд чи цікаве.

– Добре. Я піду з тобою.

– Ян, ти серйозно? Тобі нема чим зайнятися? – дивуюся, водночас відчуваючи втому від його настирливості, і переводжу погляд на групу школярок, що проходять повз, буквально пропалюючи мене заздрісно-ненависними поглядами.

– Я вже казав, що ти мені подобаєшся. Я не змінив своєї думки й не втратив інтересу. Тож ходімо до бібліотеки, – впевнено відповів він, жестом указуючи напрямок, запрошуючи мене прийняти його пропозицію як єдину можливу.

– Як буде завгодно, – знизую плечима, вдаючи байдужість, але всередині все одно з’являється відчуття, що він знову затягує мене в свої ігри.

Крок за кроком наш такий-сякий діалог стає менш напруженим, і я навіть починаю відчувати певне розслаблення. Зрештою, у присутності Яна я відчуваю певний захист – він, як і Влас, вселяє страх у школярів, хоч школярки не стільки бояться його, скільки прагнуть привернути його увагу.

– Як твій друг почувається? – Раптом питає він, порушивши невелику паузу між нами.

– Вже краще.

– А що з Власом? Ти справді не знаєш?

– Я чула, як хлопці говорили про нього, але справді не бачила його. – відповідаю я, відчуваючи, як слова ковзають важко, ніби щось заважає мені говорити про Власа відкрито. – Він, здається, не ночував у нашій... – запинаюся, – у своїй кімнаті.

– Цей Джастін, – Ян пропускає мене вперед, притримуючи двері до бібліотеки. – Він розповів мені, що Влас наводить жах на школярів, і вони не раз намагалися позбутися його, хоч безуспішно.

– Так, я чула таке, – киваю, намагаючись не вдаватись в деталі. Я відкриваю зошит, шукаючи очима назву потрібної книги, щоб уникнути незручного погляду Яна.

– Він також сказав, що Влас оголосив тебе своєю дівчиною.

– Це все плітки! – Запевняю його. Я тягнуся рукою до верхньої полиці, нарешті знайшовши потрібну книгу. Моя рука майже торкається її, коли раптом Ян говорить:

– Отже, маю шанс зайняти вакантне місце, – його слова лунають з несподіваною впевненністю, викликаючи холодок по моїй спині.

Завмираю на місці й відчуваю, як важкий клубок сумнівів затримується у горлі. Я досі ведуся на ці його хитрощі. Досі маленька наївна дівчинка, що губиться, коли симпатичний хлопець виявляє наполегливу увагу. Метелики в животі здіймаються у тривожний танок, і серце пускається в шалений біг. Моя довірливість рано чи пізно мене погубить.

– Ян... – Обертаюся до нього з серйозністю, вирішивши покласти край його домаганням. – Ти гарний, дуже гарний хлопець, але в мене є наречений! Я просто хочу спокійно закінчити цей рік і повернутися додому. Будь ласка... – хотіла попросити його знайти інший об'єкт обожнювання, але не встигла.