Розділ девятий

Розділ дев’ятий. З корабля на бал.

Анатоль знайомив мене з гостями, представляючи мене дівчиною Власа. Я Мовчки підтримувала цю роль, не заперечуючи – так само, як і Влас. Я встигла випити кілька коктейлів, перш ніж хрещений батько Власа чемно перепросив і залишив нас удвох. Слідую за моїм «бандюганом» я продовжувала йти, посміхаючись як ідіотка, і звернула увагу на невеликий простір біля музикантів, що нагадував танцмайданчик.

– Ідея! – хихикнула і, як тільки Влас сів на стілець, взяла два келихи з різними коктейлями зі столу і простягнула один йому, вказуючи головою в бік танцмайданчика.

– Ти чого, кицю? – не зрозумівши натяку, він усе ж глянув у потрібний бік.

– Нічого! Просто почуваюся так добре, що хочу танцювати!

– Тут не танцюють, – застерігає мене Влас, роблячи ковток із келиха.

– Це можна виправити, – випиваю свій напій до дна і, посміхаючись, простягаю йому руку. – Давай потанцюємо!

– Не думаю, що це гарна ідея, – Влас мляво відповідає, але його зацікавлений погляд на мені говорить інакше.

– Ти сам притяг нас сюди, – підморгую йому. – Ти ж сам сказав, що вирішуєш, що і коли робити. Давай розслабимося! А знаєш що? Сиди тут, а я піду й сама відриватимусь! Мені байдуже, що про мене подумають, – підморгнувши йому, додаю: – я ж із тобою, а значить, можу робити все, що захочу!

Влас нарешті посміхається, одним ковтком допиває свій коктейль, піднімається зі стільця і йде за мною.

– А що, якщо завтра буде соромно?

– А що, якщо ти завтра нічого не згадаєш? – натякаю, беручи на столі два шоти, заздалегідь замовлені мною.

Влас розуміє натяк і посміхається ширше.

– Сподіваюся, що завтра я і не згадаю! – каже, роблячи ковток.

Спочатку він неохоче піддається моїм провокаціям, але я повільно і впевнено беру його під свій «танцювальний контроль». Ми танцюємо майже без зупинок, точніше – з короткими паузами, щоб замовити ще шоти. Градус алкоголю піднімається поступово, так само як наші настрій і розкутість.

Ми сміємося. Дуріємо, перекрикуючи музику на особливо знайомих рядках пісень, і зовсім не помічаємо, що навколо нас майже нікого немає, а всі присутні пильно дивляться на нас. Я радію цьому моменту, бо здається, ми з Власом нарешті на одній хвилі. Знаю лише одне: завтра він знову стане тим же похмурим букою, але мені вже буде складніше приховувавти свої почуття.

Здається, я закохуюсь в нього.

Останнє, що пам'ятаю з учорашнього вечора, – це як я поцілувала Власа під час повільного танцю. Але як ми повернулися до школи та що ще сталося – це таємниця, яку моїй пам’яті не розгадати. Розколюється голова і нестерпно хочеться пити – саме це і розбудило мене. Очевидно, з коктейлями і шотами ми трохи перебрали.

Я прокинулася у своїй кімнаті, в своєму ліжку. Повільно встала і, попрямувала до умивальника. Шкіра під залишками макіяжу просто волала про допомогу. Шалено хочеться пити, і точно знаю, що мені потрібна таблетка від головного болю. Змивши косметику, я озирнулася навколо і не побачила Власа. Його в кімнаті не було.

Цікаво.

На мені була чоловіча футболка – і я раптом починаю робити поспішні висновки. Обмацую себе, зриваюся покривало з ліжка, перевіряючи постіль. Не виявивши жодних «слідів», переводжу погляд на ліжко Власа і зриваю покривало з нього.

– Нічого не знайшла? – чується голос за спиною.

– Влас, – обертаюся до нього і невпевнено питаю: – Ми... ми переспали?

– То ти невинність свою шукаєш? – хмикає він, кидаючи мокрий рушник на спинку стільця.

– Я серйозно!

– Я й не сумнівався, – кидає він з посмішкою, відкидаючи мені пластинку пігулок. – Випий одразу дві, щоб попустило.

– Дякую, звісно, але, Влас! – продовжую свердлити його жалібним поглядом. – Відповідай!

– А якщо так? Що робитимеш? – Він спирається на край столу, схрестивши руки на грудях, єхидно посміхається.

– Добре, спитаю інакше: ми хоч користувались контрацепцією?

– Ні.

– Божечки! – простогнавши, хитаю головою, беру пігулки, як він рекомендував, і випиваю одразу дві. – Мені треба в душ.

– Це вся твоя реакція? – дивується він, усміхаючись м’якше.

– Так, уся, – беру рушник і дивлюся на нього, знаючи напевно, що він мене дражнить.

– Шкодуєш?

Він повільно підходить ближче, заглядаючи мені в очі.

– Шкодую, що нічого не пам'ятаю, – знизую плечима, дивлячись у його очі. – Хотілося б бути при тямі... вперше.

– Ти справді зберігаєш свою невинність для одного-єдиного? – провокаційно запитує Влас, поглядаючи на мене з посмішкою.

– А що в цьому поганого? – знов знизую плечима, відводячи погляд. – Зберігала... та не вберегла, виходить! Зітхаю і додаю, ніби між іншим: Тепер усі лаври твої. Вітаю!

– Кицю, тобі дійсно потрібен душ, – Влас удавано принюхується і морщить ніс.

– Пішов ти, Влас! – фиркаю і виходжу в коридор.

Попереду була довга дорога до жіночого крила, і я відчувала себе розбитою. Піднявши голову, бачу, як Влас стоїть біля дверей, не відводячи від мене погляду. Сильніше притискаю рушник до грудей, ховаючи нервове здригання. Коли я майже дійшла до виходу з чоловічого крила, Влас мене наздогнав.

– Нічого не було, – спокійно сказав він, кинувши у бік чоловічого душу. – Пішли, постою на дверях, поки ти приведеш себе до ладу.

– Ти серйозно? – піднімаю брову, здивована такою пропозицією.

– Так, серйозно, постою, – каже він впевнено.

– Я не про це, – відмахуюсь, благально повторюючи: – Ти, серйозно, що нічого не було? – Він киває. – Тоді хто мене переодягнув?

– Ти сама.

– Сама?!

– Ти була досить наполегливою у своєму перевдяганні, – посміхається він. – Сама взяла мою футболку, аргументуючи «комфортом» і «приємним запахом».

Що правда, то правда. Запах був приємний, і футболка справді велика і зручна.

– І ти не захотів скористатися нагодою? – зводжу брови, надувши губи.