Розділ сьомий

Розділ сьомий. Старий друг краще нових двох.

Даллас не прийшов по мене. Я прокинулася, почуваючи себе набагато краще. Здається Влас, так і не з'являвся в кімнаті, бо всі речі залишилися на своїх місцях. Думаю, як би прожити ще пару днів, не уляпавшись у нові неприємності. З усіма новоприбулими учнями у мене стало ще більше шансів привернути небажану увагу, яка і до цього була надмірною.

На вечерю я прийшла однієї з останніх. У їдальні залишилося близько десяти учнів, і всі вони старанно ігнорували мене. У вечірньому меню була картопля в медовому соусі та салат з помідорів і якоїсь зелені. Хоч щось хороше. Приємно, коли хоча б кухня тут тішить – майже як вдома. Я взяла свою порцію і попрямувала до знайомого столика ізгоїв, де могла спокійно поїсти.

Сиджу, повільно вечеряю, розтираю виделкою олію по тарілці, обдумуючи свої подальші плани. Даллас не прийшов, і я вирішила, що після вечері навідаюся до нього – дізнаюся, що сталося. А ще мене дуже цікавить, чому поведінка Власа так різко змінилася. Що трапилося, що він тепер такий холодний?

– Не проти, якщо я приєднаюся? – раптом чую приємний голос і підводжу очі.

Біля мого столика стоїть хлопець з розпатланим яскраво-червоним волоссям і відкритою посмішкою. Я раніше його тут не бачила, тому здивовано дивлюся на нього, намагаючись зрозуміти, хто він такий. Не дочекавшись ні моєї відповіді, ні мого дозволу, він спокійно сідає навпроти, продовжуючи усміхатися.

Мій погляд ковзає по його обличчю, ніби сам собою: грубі риси, виразні вилиці, чорні, як вуглинки, очі та довгі попільні вії, яким позаздрила б будь-яка дівчина. Його усмішка з білими рівними зубами здається викликом. Шкільна форма ідеально сидить на його широких плечах, а на шиї та руках видніються татуювання. Це мимоволі викликає в мене посмішку – пригадую Власа. Але щось насторожує: обличчя хлопця побите, на губах і бровах – сліди бійки, а під оком темний слід. Кісточки на руках теж пошкоджені, наче він недавно бився.

– Отже, ти та сама знаменитість школи.

– Що? Вибач?! – не встигла я  зрозуміти його слів та відповісти, як він знову заговорив:

– Я чув, що ти дівчина місцевого... – Цей тон мене зачіпає, тож зупиняю його на півслові.

– Ні! Це не так. І взагалі, ми знайомі? – Упевнено кажу, тицяючи в нього виделкою, чим викликаю задерикуватий сміх хлопця. – Ти привертаєш до нас зайву увагу! – шиплю на нього, помітивши, як учні навколо крадькома косяться в наш бік. Цікавих поглядів і так вистачає через Власа та його новоприбулу колишню, а тепер ще й цей зухвалець...

– Мене перевели сьогодні. Клас В-2.

– Що?! – я так здивована, що аж випускаю виделку. Клас В-2 – це мій клас.

О ні, чому їх усіх кидають до нашого класу?!

– Ти не дуже зраділа, – каже він, весело дивлячись на мою реакцію.

– А чому б мені радіти? – відповідаю роздратовано, а хлопець усміхається ще ширше.

– До речі, ти так і не представилася.

– Я?! Я мала представитися? Серйозно? – піднімаю брову. – Це я сіла за твій стіл? Ти в курсі, що це стіл ізгоїв школи? Якщо не хочеш бути приниженим, вали звідси.

– Я не боюся! Хіба ти не помітила, що я не з боязкого десятка? – Він хмикнув. – А чому ж така популярна особистість опинилася за столом для ізгоїв?

– Тому, що! – награно посміхаюся і повертаюся до своєї трапези, ніби намагаючись його проігнорувати.

Але раптом здригаюся і здивовано дивлюся на зухвальця. Він зненацька захопив мою руку і змусив мене піднести виделку з картоплею до його рота. Це вже занадто – він повторив те, що робив Влас! Опам’ятавшись, намагаюся вирвати руку, але хлопець тримає мене досить міцно, не зводячи з мене своїх насмішливих очей. Він повільно з'їв останній шматок картоплі з моєї тарілки.

Мені чомусь стає ніяково. На щоках спалахує жар, а всередині виникає дивний неспокій.

– Ян. – Він прожував картоплю, витер губи і, продовжуючи утримувати мою руку, підморгнув. – Приємно познайомитись, Таліта!

– Ти знаєш моє ім'я? – шоковано питаю, намагаючись звільнити руку, але він не відпускає.

– Звичайно ж. Насамперед я дізнався, хто найкрасивіша дівчина в школі. І нею виявилася ти!

– Ха-ха-ха! – заливаюся сміхом і трохи розслабляюся. – Гаразд, допустимо, ти вмієш підкочувати до дівчат. Що потрібно?

– Хотів потоваришувати для початку. Радий, що у тебе є почуття гумору. – Ян запнувся, але швидко виправився. – Але ти справді гарна.

– Авжеж, я це і сама знаю! Отже, Ян, – сказала, задумливо дивлячись на нього.

– Закохалася в моє ім'я?

– Можливо, – відповідаю з легкою усмішкою. – А що сталося з твоїм обличчям? Свіжа бійка? Хто тебе так обробив?

– Хм, хех, – видихає Ян, трохи кривлячись. – Так, зустрів старого друга.

– Радісна зустріч.

– Дуже, – відповів він, знизавши плечима. – Старий друг краще нових двох. – Його голос на мить стає м'яким, а великий палець починає розтирати мою шкіру, змушуючи мене почуватися дивно і трохи ніяково.

– Слухай. Ян, дякую, що доїв мою картоплю, але мені час іти. Я згадала, що мені потрібно перевірити свого друга.

– Давай піду з тобою.

– Навіщо?

– Якщо ми вже знайшли спільну мову, чому б не познайомитися з твоїм другом? – наполегливо пропонує він.

– Напевно, не сьогодні. Давай іншим разом вас познайомлю, – мило посміхаюся, намагаючись ввічливо відмовити. Я встаю, обережно визволяючи свою руку з його. Але, на мій подив, Ян настирливіший, ніж я очікувала. Він не відпустив мою руку і, вставши з-за столу, продовжує наполягати:

– Я хотів би піти з тобою до твого друга!

– У тебе немає інших справ? Іди оглянь школу, спальний корпус, або познайомся з іншими дівчатами.

– Мені не цікаві інші дівчата, – каже він, копіюючи мою інтонацію, і лукаво дивиться мені в очі. – До того ж попереду цілі вихідні, маю достатньо часу!

Зітхаю з легкою посмішкою.  

– Почнімо знову, – відказую йому, трохи напружено. – У мене є наречений! Він, до речі, приїде на вихідні, щоб відвідати мене. Давай, – намагаюся перевести тему, хотіла додати, що ми могли б залишитися друзями, але Ян мене знову дивує, відповідаючи в стилі Власа.