Розділ шостий

Розділ шостий. Водні процедури.

З острахом пройшовши до кінця коридору, я кілька разів обернулася, озираючись навколо. Нікого не було. Я сподівалася, що швидко скористаюся душем, не привернувши увагу. Душова кімната для хлопців відрізнялася від душової кімнати для дівчат: тут не було великої роздягальні із дзеркалами та спеціальним місцями для фенів. Лише вузький перешийок з лавками та основна душова з шістьма кабінками, розділеними перегородками без дверей.

Я зазирнула всередину і, переконавшись, що нікого немає, міцно замкнула двері. Пройшла до найдальшої кабінки справа, склала речі на невеличку поличку і почала митися. Довго не наважувалася зняти білизну, але врешті решт зважилася. Намиливши голову, включила душ. Теплі струмені води розслаблювали, і на кілька митей я забула про страх, закриваючи очі й насолоджуючись теплою водою. Проте спокій тривав недовго – раптом я почула гупання у двері та гучний сміх.

Зрозумівши, що замок не витримав, я схопила всі свої речі. Серце раптово шалено забилося й, обмотавшись рушником, я застигла в кутку кабінки, прилипаючи до холодної стіни. Паніка наростала, руки тремтіли.

Чоловічі голоси ставали все голоснішими, і я відчувала, як серце завмирає. Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтися, але тривога не відпускала.

– Що за дурня? Хто воду не вимкнув?

– Хто дозволяє собі таку розкіш? Хто не знає, що зараз наш час купання?

Притискаючи руки до грудей, відчувала, як спина мокріє від нервового поту, а погляд зупинився на тіні, що наближається. Миттєвість. Тиша. Жах. Напевно, це моя остання така авантюра, – я стискаю рушник міцніше. Ніколи більше не піду в чоловічий душ, хоч би як це було зручно.

– Якийсь ідіот залишив воду в моїй кабінці! – його голос був таким гучним і несподіваним, що змусив мене здригнутися.

Зустрічаюся з його поглядом і відчуваю, як серце гучно б’ється у скронях. Він не відводить очей, і мої ноги підкошуються під цим суворим поглядом. Потім він мовчки знімає футболку і вішає її на гачок за межами кабінки. Позбавляється джинсів, розмістивши їх поряд, і тягнеться до резинки боксерів.

Я стаю, наче вкопана. Дихання прискорюється, руки непомітно стикаються в кулаки. Краєвид перед очима був вражаючий і трохи... незручний. Я закусила губу і благально поглянула на нього, а він, усміхнувшись лукаво, ледь підняв куточки губ. Його ямочки на щоках додавали якогось небезпечного шарму.

Влас. Він був нещадно гарний.

– Бро, а ця ляля, що з тобою живе, ким вона тобі доводиться? Ну, нам ти можеш зізнатися, – вигукнув один із хлопців, що приймали душ у сусідніх кабінках.

– Так, Влас, – підхопив інший, перекрикуючи звук води. – Ти маєш на неї плани чи ми можемо до неї підбити клинки?

Моє бідне серце завмирало з кожним новим словом. Влас не поспішав з відповіддю, продовжуючи свою гру. Я навіть боялася поворухнутися, ноги вже не слухалися мене, немов задерев’янілі.

Та коли його руки потягнули резинку боксерів, я миттєво заплющила очі й стислася від страху.

– Вона моя! – його слова, мов грім, змусили інших розсміятися.

– То навіщо ти нас покликав сюди?

– Ти ж знав, що твоя «гарпія» приїде за тобою, а в тебе тут нове захоплення!

– Чи ти спеціально в цей розпусний вулик нас заманив?

– Та ні! – хтось із них знов розсміявся. – Він покликав нас допомогти з місцевими авторитетами. Але про своє захоплення нічого не сказав!

– Не говорив ні нам, ні своєму «захопленню»!

Влас більше не відповідав на зауваження своїх приятелів, якими, як мені здалося, були ті самі новенькі Адам, Ден та Мерфі. Вони заливалися сміхом і міркували вголос добрих п'ятнадцять хвилин, доки приймали душ. Весь цей час моє серце відбивало шалений ритм у моїй голові, розливаючись важким тягарем внизу живота. Я боялася розплющити очі та навіть зробити зайвий вдих, відчуваючи на собі пильний погляд цього бандюгана з ямочками.

Відчуваю, як холоне в грудях, і, до болю закусивши губу, притискаюся сильніше до холодної стіни. Нервові мурашки бігають по тілу, залишаючи трепетну невпевненість. Внизу живота розпалюється дивне, незрозуміле печіння, що змушує мене затамувати подих. Тремтячі руки хочуть торкнутися рушника, але все здається таким нереальним... Раптом на плечі опускаються сильні долоні, і серце б’ється ще швидше. Він тягне мене так, що мої плечі відриваються від стіни, і я ледь не падаю від несподіванки.

– Кицю, – хрипким голосом звертається Влас, – одягни мою футболку і йдемо в кімнату, інакше тут скоро з’являться інші.

– Ага. – Киваю йому, відчуваючи, як нова грудка застряє в горлі. Швидко виконую завдання, намагаючись не відводити погляду від власних долонь.

– Можеш не поспішати. – Його саркастичні нотки наче віддаляються від мене. Мої думки й тіло ватні, неначе у сні.

Все здається туманним. Пам’ятаю, як ми дійшли до кімнати, зустрічаючи кількох хлопців, що буквально роздягали мене поглядом. Я навіть не могла згадати їхніх облич, хоча здогадувалася, що це одні з тих новеньких п'ятнадцяти, які перевелися до нашої школи.

– Кицю, сподіваюся, ти більше не підеш у душ без мене, – холодно каже Влас. – Лягай спати й не виходь у коридор після одинадцятої. Мене сьогодні не буде.

Влас лишає мене одну в кімнаті, і я нервово потираючи шию, відчуваючи незручність від його різкого тону. Моє життя, здається, котиться до всіх… явно не святих! Його футболка пахне ним – аромат викликає бурю змішаних емоцій. Потрібно вигнати ці не зовсім чисті думки. Усміхаюся, кидаючи погляд на телефон, де світиться пропущений виклик від мого нареченого. Честер не залишить мені вибору, а дізнавшись про моє нове «підселення», буде несамовитим. Я набираю його номер і, затамувавши подих, чекаю.

– Чому не відповіла на мій дзвінок? – роздратовано питає Честер.

– Була в душі.

– Я планував приїхати до тебе цими вихідними.

– Добре, – монотонно відповідаю йому.