Розділ пятий

Розділ п’ятий. Було важко, стало гірше.

День, як і передбачалося, не віщував нічого доброго. Уроки тяглися, як жуйка, і були нудними до неподобства. На перервах я лише й робила, що засинала на парті, притуляючи до неї обличчя. Даллас сидів на своєму місці, занурившись у підручник. Ельза пліткувала з такими ж красунями, як і вона сама, а Джастін на диво був мовчазним. Що стосується Власа, то тут усе було просто і без прикрас. Він виглядав як нечупара й поводився так само, дивлячись на нас із неприхованим презирством.

На третьому занятті за розкладом у нас була література, і наш клас відвідав заступник директора, оголосивши про новоприбулих учнів. Клас одразу пожвавішав. Усі хотіли подивитися на новеньких, яких зарахували саме до нас, та завмерли від подиву, коли вони з'явилися в аудиторії. Виявляється, протягом тижня до всіх класів мають підселити нових учнів, переведених з інших закритих шкіл. Наше «підселення» почалося вже сьогодні.

До нашого класу перевели п'ятьох учнів: двох дівчат та трьох хлопців. Позіхнувши в долоню, щоб ніхто не помітив, кинула погляд на тих, що увійшли до аудиторії. Дівчата були схожі на ляльок – у неймовірно коротких спідницях та з непристойно відвертими декольте. Хлопці виглядали симпатично, але чимось нагадували Власа: такі ж неохайні та зухвалі.

Знову згадавши про Власа, повернула голову в його бік. Його реакція на нових учнів була несподіваною. Влас виглядав задоволеним, як кіт, що вилизав миску сметани. На його губах грала хитра усмішка, а очі лукаво стежили за моєю реакцією. Я насупилася й відвернулася, намагаючись ігнорувати його магнетичний погляд.

– Хлопці та дівчата, познайомитеся пізніше! Поки що займайте вільні місця! – сказав заступник директора, посміхаючись учительці літератури, й покинув клас.

– Так, розсідайтеся! – підхопила вчителька з волоссям кольору смаженого каштана і повільно оглянула клас. – Напевно, я пересаджу деяких з учнів, щоб надати новеньким було зручніше.

– Пересадите?! – обурилися деякі з учнів, розуміючи, що для новеньких вже принесли нові парти, але поставили їх останнім рядом.

– Мені ж треба розсадити всіх новеньких так, щоб уникнути конфліктів між деякими з вас, – пояснила вчителька, піднявши брови.

З цікавістю обертаюся і стежу за тим, що відбувається. Нові хлопці зручно розташувалися на задніх партах, і до них приєднався Влас. Від несподіванки мої очі округлилися, а втома зникла. Поки вчителька пересаджувала учнів, я й не помітила, як Влас підвівся і зробив пропозицію:

– Біля мене є вільне місце, – він показав рукою в бік вікна і зухвало усміхнувся, не відводячи від мене очей. – Пропоную посадити біля мене його! – Закусивши губу, перевела погляд на його руку і зрозуміла, що Влас показує на Далласа.

Мій бідолашний приятель опустив голову з таким виразом, наче готувався до страти. Класом прокотився глузливий смішок і колючі репліки: «Ботан догрався!», «Задроту кінець!» та інше. Вчителька літератури на мить завагалася, але, врешті-решт, схвалила пропозицію. Я спостерігала, як Даллас збирав підручники й зошити, не піднімаючи очей, та прямував до свого нового місця.

Розумію, що роблю дурість, але рішуче підводжусь із місця і, ігноруючи здивовані погляди, зупиняю Далласа, перегороджуючи йому шлях. Він дивиться на мене з відчайдушним сумом в очах, у яких блищать сльози. Бідолаха! Усміхаюся до нього і киваю в бік свого місця, пропонуючи помінятися.

– Сідай на моє місце. А я займу твоє.

– Таліто, не треба, – шепоче Даллас.

– Треба, – шепочу у відповідь, різко повертаюся та, та проходячи повз Власову парту, ненароком наступаю його виставлену ногу.

Він навіть не скривився, мовчки витримав мою маленьку помсту. Задоволена собою, я полегшено зітхнула, коли Даллас приніс усі мої речі, і лише зараз помітила, що на мене дивляться новенькі дівчата. Вони поводяться досить вільно і нахабно свердлять мене зарозумілими поглядами.

Ледве дочекалася перерви. Нестерпно важко сидіти поруч із Власом і чинити опір його надмірній харизмі. Тільки-но продзвенів дзвінок, як я зірвалася з місця і збиралася втекти якомога далі від десятків осудливих поглядів однокласників, що дивилися на мене. Але, сильно розігнавшись, довелося різко зупинитися: переді мною виріс один із новеньких учнів.

– Привіт, лялю! – басовито заговорив здоровань, який на дві голови вищий за мене. Високий хлопець із пухкими губами посміхається крізь щілину в зубах і діловито заявляє: – Нумо дружити!

– Це пропозиція? – підняла брову і легенько шморгаю носом. – Якщо пропозиція, то я відмовляюсь. Якщо факт, то маю сумніви! – Налаштована на втечу, роблю крок убік і обходжу хлопця, який замислився над моїми словами.

– Лялю, стій! – кличе інший, не менш басовитий голос.

Не хочу зупинятися і вже біля дверей обертаюся до новенького з грайливою усмішкою.

– Арівідерчі! – кидаю йому і на всій швидкості лечу до їдальні.

Зайнявши віддалений столик для аутсайдерів, починаю насолоджуватися найсмачнішими сирниками зі сметаною та сиропом. Постійне недосипання змушує мій організм вимагати більше енергії, а отже, мені треба добре поїсти! Тихо насолоджуюся їжею, але здригаюся і завмираю з недоїденим сирником у руці, коли до мене підсідає Влас.

– Чого тобі? – пережувавши шматочок, зацікавлено і здивовано дивлюся на нього. Він уважно дивиться на мене і задоволено всміхається.

– Кицю, ми з тобою пов'язані, чи ти забула? – тихо каже Влас і, схопивши мене за руку, робить так, щоб я мимоволі піднесла сирник до його рота.

– Зовсім оскаженів?! – обурююсь і одразу замовкаю від його погляду.

– Тільки з тобою стаю божевільним, – огризається Влас, проковтуючи мій сирник.

– Я проклята, чи не так? Чому вся школа так цікавиться мною? — обурено запитую.

– Я ще не вся школа і не зацікавлений у тобі так, як ти в мені.

– Що?! – не втримуюся і відкрито демонструю своє незадоволення. – Що ти собі напридумував?!