Розділ четвертий

Розділ четвертий. Їхали ми їхали.

– Якого хека? – гарчить хлопець, скинувши з плечей простирадло.

Я тихо обімліла, впізнавши Власа. От і потрапила – так потрапила. З вогню та в полум'я. Він зло посміхається, швидко підводиться з ліжка і підходить майже впритул. Я опускаю очі й відчуваю, як лице заливається фарбою: його боксери приспущені на стегнах, оголюючи ідеальне тіло, вкрите татуюванням.

Затамувавши подих, проводжу поглядом по його натільним малюнкам. Я завжди була шанувальницею татуювань, а зараз, безсоромно зачарована їхнім складним артвиконанням, не могла відвести погляду. Пригадую, як одного разу читала, що татуйовані тіла патологоанатоми називають «розмальовками», коли на них не залишається жодного вільного місця для чергового малюнка. Влас видався таким же майстерно «розмальованим».

– Звалюй звідси, кицю! – ричить Влас. Я піднімаю очі, зустрічаючи його холодний цинічний погляд.

Збентежена і трохи налякана, я не зовсім розуміла, що маю робити. Не чекаючи на повторення, швидко розвертаюсь, відчиняю двері й відсапуюся, ступивши в коридор. Але під дверима кімнати з номером тринадцять на мене вже чекали двоє хлопців. Вони вдоволено посміхаються, побачивши, що їхня «жертва» сама йде їм назустріч.

Зітхаю, стискаючи пальці в кулаки, готуючись до нового забігу. Пунш, підсилений адреналіном, вже діє на мій організм, від чого голова запаморочилась, і сили покидали мене. Та щойно я зібралась переступити поріг, як різко зупиняюся.

Я не зупинилася з власної волі. Як шкодливе кошеня мене грубо вхопили за комір і відтягли назад. Не встигла навіть скрикнути, як опинилася за спиною Власа, який виглядав роздратованим, наче сполоханий дракон.

– Звалюйте! – наказує він хлопцям і без церемоній зачиняє двері.

Ох, як же мені було приємно це чути та бачити! Моє серце плавиться від надлишку захоплення і вдячності. Ще один мій порятунок завдяки цьому нахабному красунчику з ямочками на щоках. Він неймовірним чином з'являється поруч у найнеобхідніший момент. Можливо, це доля? А втім, радість моя швидко згасає, коли ловлю його суворий погляд.

Влас повільно підходить до шафи, щось дістає звідти й, не обертаючись, видає мені в руки футболку. Судячи з аромату, це його власна футболка, бо в кімнаті було лише одне ліжко.

– Переодягнися і можеш лягти в ліжко.

– А як це? – мимоволі розводжу руки й поглядаю на себе. Миле платтячко і під ним гарна мереживна білизна – як можна залишатися в такому вигляді з таким хлопцем, як Влас?

– Або так, або вали звідси. – Влас лягає в ліжко, натягнувши на себе ковдру й удаючи, що мене тут немає.

Секунди роздумів закінчуються, і я тихенько підходжу до його ліжка, обережно кладу футболку й дякую за порятунок.

– Я ще кілька хвилин побуду і піду до себе. Вибач за незручності та дякую, що дозволив мені... – моя промова обривається.

– Ти впевнена, що зможеш повернутися? – Влас відкриває праве око і хмикає. – Бажаю удачі!

Я збентежено стою й думаю, як краще вчинити. З одного боку, ця вечірка в школі видається жахливим святом, а з іншого боку, перспектива ночівлі в кімнаті цього бандюгана – теж не найкраще рішення. Можливо, ті двоє вже пішли, і я зможу швиденько повернутись до своєї кімнати.

– Ще раз дякую, але я піду, – кидаю прощальний погляд на симпатичного рятівника, сміливо відчиняю двері й покидаю його кімнату.

Перші двадцять секунд мені вдається непомітно йти коридором чоловічого спального крила. Але вже за кілька кроків моя впевненість у безпеці зникає.

–  О, які пані й прямо біля моїх дверей! – долинає зухвалий голос, і переді мною постає кремезний хлопець. Високий. Дуже високий. Мені доводиться закинути голову, щоб розглянути його обличчя. – Пішли, поляпаємося! – весело каже він і простягає руку.

Я б, мабуть, закричала, якби він встиг мене схопити, але лише тихенько зойкнула. Мене різко смикнули за пояс сукні, стрічки якого звисали ззаду.

– Кицю, впевнена, що хочеш цього? – бентежний шепіт Власа торкається моєї шиї, викликаючи бурю дивних емоцій. Відчуваю, як сильна рука впевнено притискає мене до  його теплих грудей.

– Харе кайф ламати, – каже довгий, звертаючись явно не до мене. – Іди куди йшов, Влас! Сьогодні ж вечорниці, а ця лялька сама залізла до нашого крила!

– Я так і роблю, – відповідає Влас, утримуючи мене. – І ця лялька прийшла в гості саме до мене.

– Та ну тебе, кайфолом! – обурюється хлопець, але відступає.

Розвертаюся до Власа і дивлюсь на нього слізним поглядом, як на останню надію. Він, здається, мене не помічає, лише прибирає руку, робить крок назад, не зводячи очей з хлопа, що чекає продовження банкету.

– Давай, кицю, вирішуй сама!

А що тут вирішувати?! Я розгублено дивлюся на Власа і кажу перше, що спадає на думку:

– Я згодна одягти твою футболку!

Він завмирає, посміхається задоволено, хоча й продовжує дивитися на хлопа. Протягує руку, і я негайно беру її. Здавалося б, це лише звичайний потиск рук, але тіло буквально горить від дивних відчуттів, серед яких яскраво виділяється сором.

За спиною чую обурене гарчання, але вже не звертаю на нього уваги. Швидко йду слідом за Власом, намагаючись уникати зацікавлених поглядів свідків, що визирають з кімнат. Влас не відпускає моєї руки, і дозволяє зайти до його кімнати першою. Відчуваю захищеність і безмежну вдячність до свого рятівника.

Але радість швидко зникає.

– Спиш на підлозі! – сухо каже Влас.

– Ти не серйозно?!

– Я двічі не пропоную! – Влас падає на ліжко і, накрившись ковдрою з головою, мовчки натякає, що розмова закінчена.

– Може, ти мене до моєї кімнати проведеш? – шепочу, але не отримую жодної відповіді. Влас, навіть не піднімаючи голови, сонним голосом промовляє або наказує:

– Вимкни світло!

Ніч була далека від ідеалу. Цей гарненький мерзотник дозволив мені спати на підлозі, сам відключившись, щойно його голова торкнулася подушки. Мені нічого не залишалося, як одягнути його футболку, загорнутись у плед і заснути в куточку його кімнати.