Розділ третій

Розділ третій. Сиди, я сам відкрию.

Після того самого жахливого ранку в моєму житті, я ще тиждень приходила до тями, щовечора просячи вибачення у Честера. Довести моєму впертому нареченому, що я випадково опинилася поряд з іншим хлопцем – це завдання непосильне навіть для такої розумниці, як я. Ну, брехухою мене не назвеш, але вигадницею – ще як! Отож, Честер дав мені ще один шанс, аби випробувати наші стосунки на міцність, і тепер я маю постаратися, щоб не звести все нанівець.

А цей Влас... Навіщо він так пожартував з мене? Навіщо взагалі причепився? Чому я йому допомагала? Власа вважають грозою всієї школи через запальний характер. Ніхто зі школярів не хоче з ним дружити, і всі уникають навіть згадок про нього, принаймні в присутності сторонніх, не наближених до їхньої групи. Джастін розповів мені, що Власа недолюблюють здебільшого через його хрещеного, занадто впливову особу, яка кидає тінь на репутацію свого хрещеника. І, як здавалося, сам Влас із задоволенням цим користується.

Я раз по раз ловила себе на думках про нього. Як би я не намагалася заперечувати, але факт залишається фактом: він цікавий персонаж. Можливо, я б навіть хотіла подружитися з ним, якби не його поведінка. Посміхаючись своїм думкам, я відчинила двері спортивного залу й увійшла всередину. У мене є сорок хвилин, щоб позайматися на тренажерах, поки не розпочнеться тренування любителів баскетболу.

Та раптом я застигала на місці, зрозумівши, що прийшла зовсім невчасно. У центрі зали стояли дві шеренги хлопців по шість у кожній. Вони стояли один напроти одного, закочуючи рукави на своїх сорочках, ніби готуючись до бійки. Спершу я подумала, що це якесь тренування з самбо, сумо або іншого виду єдиноборств. Але вже за мить усвідомила: це всього лише боротьба за територію місцевої шкільної «еліти».

На мене не одразу звернули увагу. І, можливо, не звернули б узагалі, якби я випадково не впустила ключ, що дзвінко вдарився об підлогу. В Ту ж мить на мене вже дивилися дванадцять пар очей. Стало зрозуміло, що я стала свідком забороненої сутички, за яку можна отримати серйозне покарання.

Проковтнула ком, що підкотили до горла. Посміхнулася і, не зводячи очей з хлопців, повільно підняла ключ.

– Вибачте, хлопці, – сказала тихо і почала задкувати. – Вибачте...

– Ти хто така? – гаркнув один із них.

– Я помилилася дверима! – киваючи, відповіла я й швидко взялася за ручку дверей. – Не буду вам заважати. Продовжуйте робити... що там збиралися.

– Гей, ти з якого класу? – пролунав інший голос, але я, не бажаючи залишатися там ні на мить довше, вискочила в коридор і кинулась бігти якомога далі від спортзалу.

Позаду долинали вигуки:

– Тримайте її! 

– Хто вона?

– Начхати! Вона нас бачила!

– Хапайте її! Не дайте їй втекти!

– Не можна допустити, щоб вона нас здала!

Біжучи, не оглядаючись, я намагалася не впасти та знайти хоч когось, хто міг би допомогти. Але, як завжди, з моєю удачею нікого поруч не було. І навіщо мені знадобилося йти до цього спортивного залу? Що, до завтра не могла зачекати? І так закортіло ж мені позайматися на тренажерах, та ще й увечері! Треба було піти в басейн! Якщо виживу, тільки в басейн ходитиму – жодних спортивних залів. А тепер, біжи, Таліто, як ніколи раніше!

Вже за кілька хвилин шляхи мого відходу були перекриті. Я зрозуміла, що потрапила в глухий кут. Мені треба було пробігти через проліт біля їдальні – там завжди охорона стоїть. А я, ідіотка, рвонула нагору, східцями до спального корпусу. Думала, що в мою кімнату не увірвуться. Але хлопчаки виявилися настирними. Вони не відставали, і схоже, не збиралися цього робити.

Тремтячими руками тягнуся ключем до замкової свердловини, намагаюсь вгамувати напругу, і молюся, щоб мене не підвела сила прямо зараз. Ноги були ватяні й ледве тримали мене від падіння. З горем навпіл, мої тремтячі пальці провертають ключ у замку, і я влітаю до кімнати. Лише встигаю зачинити за собою двері, як у них загрозливо тарабанять.

– Відкрий! – гарчить хтось. Голос бридкий, збуджений і неприємний.

Не зводжу очей з дверей, усвідомлюючи, що вони можуть не витримати, якщо переслідувачі продовжать так само гатити. Відходжу трохи далі, забиваюся в куток, притулившись до стіни, наче це зможе мене захистити.

– Відкрий, суко, інакше гірше буде! – знову погрожує той самий неприємний голос.

– Вирішімо все по-доброму! – запропонував інший, більш спокійний і м’який. – Відчини, давай спокійно поговоримо. Ми тебе не чіпатимемо, – обіцяє він, але я не дуже вірю цим словам. – Розв'яжімо проблему без зайвого розголосу.

Роблю глибокий вдих, і мене охоплює розпач. Мені було дійсно страшно, прикро і моторошно від розуміння того, в яку ситуацію я потрапила. Не вірю, що вони стримають своє слово, якщо я відчиню двері. І навіть не можу бути впевненою, що вони приймуть моє чесне слово про мовчання.

Цей сумбурний потік почуттів, що розривав мене на частинки, переривається, коли я розумію, що в кімнаті, крім мене, є ще хтось. Я чую важкий подих, який точно належить не мені. Невідомий не поспішає напасти на мене, але й не збирається представитися. Завмираю, ще більше втискаючись у стіну. Світло я не встигла увімкнути, тому навіть не можу здогадатися, хто знаходиться в моїй кімнаті.

Секунди тягнуться в повній тиші.

За дверима також завмирають переслідувачі, але раптом знову починають гатити в них з усієї сили. По кімнаті лунають неквапливі кроки. Як би я не намагалася напружити зір, розгледіти гостя не вдається. У світлі, що падає з вулиці, помічаю лише слабкий силует, який повільно наближається до дверей.

Клацання дверного замка зупиняє моє серце.

– Попалася, су.. – радісний вигук обірвався так само раптово, як перетворився у гучне зітхання. – Твою матір!

– Добре, наступного разу поговоримо.

– Поговоримо, – обіцяє неприємний голос і дає команду своїм поплічникам. – Пішли звідси.