Розділ другий

Розділ другий. Білий порошок.

Другий навчальний день не надто відрізнявся від першого. Хоча мені довелось докласти неабияких зусиль, щоб заспокоїтись після вчорашньої пригоди під сходами. Той нахаба облишив мене під сходами та пішов геть, а мені довелося виправдовуватись за запізнення на урок хімії. Одразу по закінченню останнього уроку мене поселили в кімнату спального крила, і я навіть не розбираючи своїх сумок, весь вечір пролежала на ліжку, згадуючи нахабного однокласника. І не помітила, як заснула.

Вранці я відмовилась від сніданку та з'явилася у класі однією з перших. До уроку залишалося хвилин двадцять, можна було розслабитися і провести якийсь час у спокої. Класна кімната була просторою, з великими вікнами, крізь які проникало м’яке ранкове світло. Дорогі дерев’яні парти, ретельно підібрані, підкреслювали розкіш та атмосферу елітної школи, де кожен предмет ніби створений для навчання привілейованих учнів. Хоча за мною до класу зайшли ще кілька однокласників, які як і я насолоджувались тишею, та це зовсім не заважало жодному з нас.

За якихось п'ять хвилин до класу увійшов хлопець, що не був моїм однокласником, адже я запам’ятала усіх. Він впевнено підійшов до парти, за яку вчора велась така собі боротьба, і поклав у полицю невеличкий пакунок. Помітивши мене, хлопець підозріло посміхнувся. Ті четверо учнів, що перебували в класі, вдали що нічого не бачать, демонстративно опустивши очі. Я повторила слідом за ними, відвернувшись до дошки.

Перший урок пройшов без особливостей, як і перша перерва.

На початок другого уроку всі учні поверталися на свої місця, але відразу ж заметушилися, побачивши у дверях директора школи. Він стояв поряд з Джастіном і тим хлопцем, що підклав пакунок у парту нахаби. До них підійшли двоє озброєних охоронців і, вислухавши директора, коротко кивнули головами.

Я навіть не знаю, чому я зробила те, що зробила. Можливо, мені треба було сидіти на своєму місці й не робити жодного руху. Але ж це не про мене. Ця безглузда цікавість завжди штовхає мене на ризик, навіть якщо він нічого доброго мені не принесе. І тут, саме перед очима, я знову роблю крок, про який пошкодую.

Повільно проходячи між рядами, не відриваючи очей від дверей у класну аудиторію, де все ще стоїть директор з охороною, спеціально підвертаю ногу і, розсипавши олівці на підлогу, схиляюся вниз. Відчуваючи сором і небезпеку, я схопила в руку пакунок і, піднявши останній олівець, збиралась йти назад до свого місця.

– Забирайся звідси. – Почула роздратований голос над головою і, не підіймаючи очей, повернулась до своєї парти.

Кілька хвилин я боялася розтискати пальці, стискаючи в них той пакунок з білим порошком, не знала, куди себе подіти, але через силу змогла опанувати себе. Та це було важко зробити під важким поглядом нахаби, що не відводив своїх холодних очей. Сірі очі, спокійні та холодні, ніби крізь скло, не відображали ані страху, ані зніяковіння. Можливо, саме ця незворушність і приваблювала до нього увагу, навіть якщо її він і не потребував. Я кілька разів озиралась і здригалась від цинічності, з якою на мене дивились кришталево-сірі очі.

Я була не в собі. Явно перестала товаришувати з головою. Навіщо я зробила те, що зробила?! Лаючи свій безглуздо сміливий вчинок, я очікувала, що мене впіймають і моє щойно розпочате навчання закінчиться. Можливо, зараз я рятувала життя того нахаби, що продовжував знищувати мене своїм незадоволеним поглядом і міг здати директору, запідозривши неладне. Божечки! Хоч би він виявився не таким дурнем, як про нього говорять!

– Влас, відійди від своєї парти. – рівним голосом сказав директор, привертаючи до себе увагу присутніх.

Влас. Ось я й дізналась ім'я цього гарного нахаби, якого намагаюсь врятувати. Сідаю упівоберта і спостерігаю за тим що відбувається. Озброєна охорона стоїть біля дверей, готова до будь-якого спротиву. Влас же спокійно відійшов від своєї парти, дозволивши черговому учню обшукати його місце. Нічого не знайшовши, директор кивнув Власу, дозволяючи йому повернутись на місце, а сам гнівно оглянув донощиків, що застигли біля охорони. А за мить він мовчки покинув аудиторію.

Урок історії тривав нескінченно.

Мене кидало то в жар, то в холод, варто було лише подумати про вміст пакунка. Я підозрювала, що це заборонені речовини, і якби їх знайшли у Власа, то йому б загрожувало дещо страшніше за виключення зі школи. То ось про що говорив Джастін, коли згадував подарунок для набридлого їм однокласника.

Довгоочікуваний дзвінок на перерву дозволив мені розслабитися на одну мить.

– Щастить тобі, упир! – прохрипів хлопець, що підкинув пакунок у парту Власа. Я не помітила, як і коли він увійшов до класу, але чітко почула відповідь на таку заяву:

– Вважай, що це тобі пощастило. – Влас злегка нахилив голову, крижаним поглядом оглядаючи свого опонента. Потім, не звертаючи на нього більше уваги, недбало кивнув і вийшов у коридор.

Зробила глибокий вдих і сильніше стиснула пальці. Повільно виходжу з класу і, зайшовши за кут, стрімголов мчусь до жіночого туалету на третій поверх – якомога далі від нашого класу. Сподівалася, що тут нікого не буде, щоб без перешкод позбутися цього, гадки не маю чого.

Зачиняючи двері у кабінку, моя рука здригнулася. Душа і серце взагалі опинилися в іншому вимірі. Я злякано притулилася до стінки туалетної кабінки й навіть прочинила рота від несподіванки, коли слідом за мною зайшов Влас і зачинив дверцята на засув.

– Кицю, дай мені те, що ти взяла! – Він не стільки просив, скільки наказував, простягнувши до мене руку з такою впевненістю, ніби завжди отримував те, що хотів.

Він був надто близько до мене. Змушував мене нервувати й тремтіти, наче його присутність залишала невидимий тиск. Це було занадто! Занадто багато зустрічей, занадто багато випадкової близькості з хлопцем, який не вселяє мені жодної краплі довіри. Мовчки розкриваю долоню, милуючись ямочками на щоках Власа. Я не знаю, чим він володіє, але відірвати погляду від нього було неможливо. Можливо, це його голос – владний, що не терпить заперечень – або погляд, від якого по шкірі пробігає холодок.