Розділ перший

Розділ перший. Перший раз у перший клас.

Дивлюся на свого так званого нареченого, стримуючи себе щоб не почати лаятись, бо мені набридлі його повчання. Він має приємну зовнішність, що все ще приваблює мене і думаю, якби ми познайомились при інших обставинах, то могли б побудувати нормальні стосунки. Високий худорлявий молодик з аристократичними рисами обличчя упевнено може вважатись красивим і має надзвичайно теплі та глибокі кавово-пісочні очі. А як він доглядає і доглядає за собою, при кожній нагоді підкреслюючи свою педантичність.

Його брендовий одяг може розказати не лише про любов до модних тенденцій за якими молодик слідкує, але і про статки родини в якій він народився. Взуття начищене до блиску, а за кольором завжди співпадає з ремінцями на зап’ястях, на одному з яких беззвучно відраховує час дорогий годинник.

Якби він не був таким зарозумілим і самовпевненим, то зміг би досягнути неймовірних висот. Та це останнє що йому було цікаве у житті. Народившись в заможній родині, де поява такого довгоочікуваного сина вирішила його майбутнє, не потрібно було турбуватися ні про що на світі.

Честер стояв поряд зі мною і кривив свої пухкі губи, озираючись довкола. Звичайно, це місце, було далеким від уявлення про елітну школу, в яку мене запроторили саме за його хворим бажанням, не було гідним його персони. Він приїхав сюди зі мною, щоб попрощатися, адже ми не зможемо бачитися тижнів зо два - три. А це ох як нелегко! Знов-таки не для мене, а для «його високості» пихатості. Кого ж він напружуватиме і виводитиме з себе своїми розмовами, як не мене?

– Підемо, сядемо он у тій альтанці. – Честер кивнув у бік чагарників, за якими виднівся залізний дах із іржавими плямами.

– Ходімо. – Я опустила голову і приречено попленталася за ним, спостерігаючи як мій наречений оминає невеликі калюжі, що залишились після нещодавнього дощу.

Ми сиділи на холодній лаві і мовчали ще кілька довгих хвилин. Честер не приховував свого незадоволення чи то через нашу скору розлуку, чи то через умови в яких нам довелось прощатися. А я озиралась довкола, розглядаючи величезну територію школи та будівлі, не звертаючи на нареченого жодної уваги.

Навіть осіння золотавість не встигла приховати усю зелень дерев та чагарників, що усівали собою одну третину простору, обмеженого високими стінами забору. Територія школи була доглянута, хоча і виглядала пустельною. Декілька солідних цегляних будівель з'єднувались переходами, одна з яких центральна з парадним входом спрямованим на великі ворота. Позаду головної будівлі виднілися турнікети та футбольне поле.

Ми сиділи в маленькій парковій зоні з двома алеями, одна з яких вела до центрального входу, а інша до галявини з ялинками.

Школа була закритого типу та вважалась елітною, хоча і підтримувала таємничість навколо свого імені, адже не була відома середньостатистичному люду. Особлива школа для особливих учнів як мені пояснили, одразу після того як моя бідолашна бабуся заливаючись сльозами, поставила підпис на документах для мого зачислення на навчання. Вся особливість цієї школи та її учнів була у статусі батьків та покровителів, що опікалися закладом.

Як на мене то, ця закрита школа була схожа на елітну в’язницю для елітних в’язнів. Судячи з охорони, що сторожовими псами, стояла на воротах, перевіряючи усіх хто приїздив на територію школи та кількості відеокамер, розвішаних на кожному кроці, та решіток на вікнах, я б не здивувалась, якби мої опасання підтвердились.

– Значить так, Таліта, – почав Честер, вирвавши мене з мого світу спостережень. – Запам'ятай, дізнаюся, що ти поводишся неналежно, – він зітхнув, – я розірву наші стосунки. Розумієш?

– Неналежно, це як? – перепитую його, хоча й без його відповіді прекрасно розумію на що саме натякає мій наречений.

– Не придурюйся! – сухо відказав Честер, з огидою витираючи руки білосніжною хустинкою, – Ти знаєш як.

– Я не зможу бути відмінницею, якщо ти про це. – натякаю йому. Я ніколи не була занадто розумною і не приділяла багато часу навчанню, адже в мене були більш цікавіші та першочергові обов’язки.

– Тобі не варто сильно напружуватись, середнього результату буде достатньо для усіх. – досить спокійно відказував Честер, – Головне, поводься гідно та не влипай у неприємності. Зрозуміла? – я мовчки кивнула головою, а він уточнив, вкотре нагадуючи договір укладений між нашими родинами. – Інакше розлучимося і прощавай діло твого діда.

– Зрозуміла. – покірно відповідаю йому, відводячи очі, що почали наповнюватись сльозами.

А що тут треба розуміти? Поводитимуся так як раніше вільно і самовпевнено - розлучимося. Поводитимуся слухняно так як повинна, все буде як і раніше нудно. Мене пригнічувала ця постійна напруга та стриманість себе коханої. Не можна вести себе емоційно, не можна ні кричати, ні сміятися, не можна бути собою. Я стала невільницею цього, як виявилось, неприємного молодика з дивними бажаннями та інтересами.

А з чого все почалося? Напевно з того, що три роки тому я випадково потрапила яйцем у голову зарозумілого хлопця, що нахабно розтоптував квіти моєї бабусі.

Моя сім'я понад сімдесят років вирощує різнокольорові троянди. Можна сказати, що ми на трояндах «собаку з'їли» або щось таке. Наш маленький магазин був відомим на усе місто та поза його межами та славився надзвичайними ароматами дивних троянд.

Одного сонячного дня я побігла купляти яйця та молоко, щоб ввечері спекти м’ясний пиріг, а коли повернулась то побачила як невдячний клієнт топтав букет рожево-зелених мініатюрних троянд і кричав, мовляв, це найгірший букет, який він коли-небудь бачив у своєму житті. Ще він обіцяв, що закриє наш магазин, і знищить усіх і кожного, хто був причетний до цього бізнесу.

Молодик був одягнений в приталений сірий жакет та штани в широку клітку. Його шкіряні темно-сині туфлі блищали відполірованістю та були забризкані соком розчавлених бутонів. Не зваживши на золотий годинник на його руці та чорну спортивну автівку, що було припарковано навпроти нашого магазина, я не втрималась і зробила перше, що прийшло на думку.