Розділ перший

Розділ перший. Перший раз у перший клас.

Дивлюся на свого так званого нареченого, стримуючи себе, щоб не почати лаятись, бо мене дратують його постійні повчання. Він має приємну зовнішність, яка все ще приваблює мене, і я думаю, якби ми познайомились за інших обставинах, то могли б побудувати нормальні стосунки. Високий худорлявий молодик з аристократичними рисами обличчя впевнено міг би вважатись красивим, і його теплі, глибокі кавово-пісочні очі лише підкреслювали це.

Його брендовий одяг говорить не тільки про любов до модних тенденцій, за якими молодик стежить, але й про статки його родини. Взуття начищене до блиску, а за кольором завжди збігається з ремінцями на зап’ястях, на одному з яких безшумно відраховує час дорогий годинник.

Якби він не був таким зарозумілим і самовпевненим, то зміг би досягнути неймовірних висот. Та це останнє, що його цікавило у житті. Народившись у заможній родині, де поява такого довгоочікуваного сина вирішила його майбутнє, не потрібно було турбуватися ні про що на світі.

Честер стояв поряд зі мною і кривив свої пухкі губи, озираючись навколо. Звичайно, це місце було далеким від уявлення про елітну школу, в яку мене запроторили саме за його хворим бажанням, і не відповідало його уявленням про престиж. Він приїхав сюди зі мною, щоб попрощатися, адже ми не зможемо бачитися тижнів два-три. І це було важко для нього, а не для мене. Кого ж він дратуватиме своїми розмовами, якщо не мене?

– Підемо, сядемо он у тій альтанці. – Честер кивнув у бік чагарників, за якими виднівся залізний дах з іржавими плямами.

– Ходімо, – я опустила голову і приречено попрямувала за ним, спостерігаючи, як мій наречений оминає невеликі калюжі, що залишились після нещодавнього дощу.

Ми сиділи на холодній лаві та мовчали ще кілька довгих хвилин. Честер не приховував свого незадоволення чи то через нашу скору розлуку, чи то через умови, в яких нам довелось прощатися. А я озиралась довкола, розглядаючи величезну територію школи та будівлі, не звертаючи на нареченого жодної уваги.

Навіть осіння золотавість не встигла приховати усю зелень дерев та чагарників, що усівали одну третину простору, обмеженого високими стінами забору. Територія школи була доглянута, хоча й виглядала пустельною. Декілька солідних цегляних будівель з'єднувались переходами, одна з яких – центральна з парадним входом, спрямованим на великі ворота. Позаду головної будівлі виднілися турнікети та футбольне поле.

Ми сиділи в маленькій парковій зоні з двома алеями: одна з яких вела до центрального входу, а інша – до галявини з ялинками.

Школа була закритого типу та вважалась елітною, хоча і підтримувала таємничість навколо свого імені, адже не була відома середньостатистичному люду. Особлива школа для особливих учнів, як мені пояснили одразу після того, як моя бідолашна бабуся заливаючись сльозами, підписала документи про моє зарахування. Уся особливість цієї школи та її учнів полягала у статусі батьків і покровителів, які опікалися закладом.

Як на мене, ця закрита школа була схожа на елітну в’язницю для елітних в’язнів. Судячи з охорони, що сторожовими псами, стояла на воротах, перевіряючи всіх, хто приїжджав на територію школи та кількості відеокамер, розвішаних на кожному кроці, і ґрат на вікнах, я б не здивувалась, якби моє побоювання підтвердилися.

– Отже, Таліта, – почав Честер, вирвавши мене з мого світу спостережень. – Запам'ятай: дізнаюся, що ти поводишся неналежно, – він зітхнув, – я розірву наші стосунки. Розумієш?

– Неналежно – це як? – перепитую його, хоча й без відповіді прекрасно розумію, на що саме натякав мій наречений.

– Не придурюйся! – сухо відказав Честер, з огидою витираючи руки білосніжною хустинкою. – Ти знаєш як.

– Я не зможу бути відмінницею, якщо ти про це, – натякаю йому. Я ніколи не була надто розумною і не приділяла багато часу навчанню, адже в мене були цікавіші та першочергові обов’язки.

– Тобі не варто сильно напружуватись, середнього результату буде достатньо для всіх, – досить спокійно відказав Честер. – Головне, поводься гідно і не влипай у неприємності. Зрозуміла? – я мовчки кивнула головою, а він уточнив, нагадуючи договір між нашими родинами: – Інакше розлучимося і прощавай діло твого діда.

– Зрозуміла, – покірно відповіла я, відвівши очі, що вже почали наповнюватися сльозами.

А що тут треба розуміти? Поводитимуся так, як раніше – вільно і самовпевнено — розлучимося. Поводитимуся слухняно, як повинна – все буде, як і раніше, нудно. Мене пригнічувала ця постійна напруга та стриманість себе, коханої. Не можна поводитися емоційно, не можна ні кричати, ні сміятися, не можна бути собою. Я стала невільницею цього, як виявилось, неприємного молодика з дивними бажаннями та інтересами.

А з чого все почалося? Напевно, з того, що три роки тому я випадково потрапила яйцем у голову зарозумілого хлопця, який нахабно розтоптував квіти моєї бабусі.

Моя сім'я понад сімдесят років вирощує різнокольорові троянди. Можна сказати, що ми на трояндах «собаку з'їли» або щось таке. Наш маленький магазин був відомим у всьому місті та поза його межами, і славився надзвичайними ароматами незвичайних троянд.

Одного сонячного дня я побігла купляти яйця та молоко, щоб увечері спекти м’ясний пиріг. Коли повернулася, то побачила, як невдячний клієнт топтав букет рожево-зелених мініатюрних троянд і кричав, мовляв, це найгірший букет, який він коли-небудь бачив у своєму житті. Ще він обіцяв закрити наш магазин і знищити всіх і кожного, хто був причетний до цього бізнесу.

Молодик був одягнений в приталений сірий жакет та штани в широку клітку. Його шкіряні темно-сині туфлі блищали відшліфованістю, але були забризкані соком розчавлених бутонів. Не зваживши на золотий годинник на його руці та чорну спортивну автівку, що стояла припаркована навпроти нашого магазину, я не втрималась і зробила перше, що спало на думку.

Десяток яєць полетів у пихатого клієнта, паплюжачи його ідеальний одяг. Останнє яйце влучило у голову нахаби, викликавши шалені емоції на симпатичному обличчі, яке буквально почервоніло від злості.