Закопаний заживо

Знав я одного навіженого по життю, над яким плакав Найнещасніший, у кого воля до смерті себе виправдовувала. Після смерті матері його батько, коли було повноліття, вирішив познайомити його з жінкою через форму борделю. Молодому графу подобалися витонченіші оргії, опіум і займався містицизмом. Але потім він зустрів дівчину, – він не називав її ім’я в листах, – в якій впізнав психологічні риси своєї матері. В ньому постійно жив садист. Його думки гуляли покинутими мансардами і парками, але він знав, що нічого не може його напоїти, що він у стані інтелектуальної агонії. Через емпатію він розумів чистоту і йому ставало боляче. Він ніколи не показував свою ерудованість на людях і закопував себе заживо своїм аналізом. А потім безслідно помер, не залишивши нічого, окрім важких спогадів. На його похороні була дівчина, прикрита вуаллю – вона стала причиною його драми пам’яті. Його епітафія була: «Людство – це попіл і Ви…».

Йогонес де Сіленціум

Подобається

#4752 в Сучасна проза
#2133 в Містика/Жахи

У тексті є: біль, свідомість, дівчина

Відредаговано: 26.06.2018

Додати до бібліотеки

Поскаржитись