2.3

Жовтневі свята принесли в гуртожиток тишу.Тиша
настала там,де завжди вдаряв до наковальні ковальсь
кий молот,за стіною Заводу.Потужний прес працював
безперервно вдень та вночі,відтоді,коли його запусти
ли,а в день річниці Жовтневої революції Девін проки
нувся і не почув звичних ударів людського знаряддя
праці у себе за вікном.Там не стало молота.Та ще десь
був серп.
- Грузин!Отвори!
Почув він у себе за дверима.Це стукали до сусідньої
кімнати.Стукав Ромик.
- Їх немає.
Побачивши,що некликаний гість не збирається йти,
виглянув зі своєї кімнати невиспаний Девін.
- Я знаю.
Спокійно відповіли йому і продовжили стукати у две
рі,за якими нікого не було.Напередодні свят Завод роз
пустив робітників.Гуртожиток стояв порожнім і його
коридорами ходив лише протяг та Ромик,контужений
афганець,що працював в транспортному цеху.
- Грузин,ти мене чуєш?Якщо чуєш,то відкрий!
Це почалося вночі.Ромик влаштовував розмову з две
рима сусідів,потім ішов і знову повертався.Пішов і те
пер ,за якийсь час повернувся та замість сусідських
дверей взявся за Девінові.Не витримавши і п’яти хви
лин галасу, той відкрив.
- Слухай,я не знаю ,хто ти.
Почав до нього ранковий гість.
- Але позич три гривні.Я з зарплати віддам.
- Три гривні немає
- А що є?- Є пляшка коньяку.Дам тобі пляшку,якщо прине
сеш мені книжку.
- А яку книжку тобі принести,чоловіче,вибач за
був,як тебе звати?
З недовірою глянув Ромик і облишив двері.Скільки
жив у гуртожитку,ще не чув,щоб за книжку можна
було отримати пляшку.
- Принеси мені…
Девін завагався.Останньою художньою книжкою,яку
брав до рук була про пригоди бравого солдата Шве
йка.Вона залишилась недочитаною у тій квартирі,де
колись жив.
- Принеси мені книжку «Пригоди бравого солдата
Швейка»
- Це про кого,про мушкетерів?
Почухав неголену диню робітник.
- Ні,-це про солдата.
- Добре,я постараюсь,але ти нікуди не подінься ,
пробач,не знаю,чоловіче,як тебе звати.
Якийсь час за дверима було тихо і Девін подумав,чи
не спробувати йому заснути,щоб потім поснідати.Чес
ний Ромик пішов далеко і надовго, бо легше було у ті
дні знайти під яблунею грушку ніж в робітничому гу
ртожитку книжку.Сон втік,не встигши розпочатись.
У двері знову загрюкали і Девін підхопився.На порозі
стояв той самий Ромик.
- Пробач не знаю,як тебе звати,я знайшов…
Серйозно повідомив робітник.
- Бери свою пляшку і ходи за мною.Там яка хоч кни
жка є,хоч про солдатів ,а хоч про генералів.
Сходами вони піднялися на п’ятий поверх.На п'ятому поверхові жив Ромик.Не зупиняючись,робітник
продовжив іти догори.На шостому поверхові жив Дід,
проте і тут Ромик не став звертати зі сходів.Наступ
ним був сьомий.На сьомий поверх у гуртожитку Девін
не сходив ніколи.
Їх зустрів повністю безлюдний і холодний коридор
вздовж якого протяг рухав самотню обгортку з-під цу
керки «Золотий ключик».Вздовж проходу з обох стор
ін чорніли ніби отвори нір входи до блоків з кімната
ми.Якби там хто і жив,то це мали бути кроти,повністю
безгучні та непомічені на поверхні.В одному отворі
провідник засвітив сірником і не застукав,а зашкрябав
у двері.З середини відповіло шарудіння.Наступними
отворилися двері та блимнуло полум’я свічки.Свічок
було три:одна в руці господара нори та два її відблис
ки в скельцях його окулярів.
- Ето ти Ромік?
Піднесли свічку і Романс побачив військову сорочку з
кишенями на грудях та зеленими гудзиками.
- Я!Я,Федя.
Федором звали господара нори.
- А с тобой кто?
- Таможенник.Закусити є?Бо пляшка у нас з собою.
В освітленій невірним світлом осіннього дня кімна
ті,що лилося з вікна, Девін побачив стола з розчахну
тою бляшанкою кільки.Вздовж однієї стіни стояло
незастелене ліжко з солдатською шинеллю поверх ко
вдри.Усю іншу,вільну від вікна стіну займали книжки.
- Федя замполітом був,поки його не переїхав танк в
в армії і його не комісували.В коридорі горбатий господар мив стакани.Чути було,
як там ллється вода.
- Тепер його вигнала жінка ,бо він всі гроші на кни
жки витратив і він тут живе.Правду я кажу,Федя?
- Да,єто правда.
Горбань повернувся і став витирати мокрі руки.Во
ни були немічними.
- Только я сам ушел.Она меня не вигоняла.
Девін дивився на книжки.Рівними рядами ті стояли на
полицях.Половина була спогадами і працями радянсь
ких воєнначальників.Блищали золотом на корінцях
знайомі прізвища маршалів Жукова,Василевського,Ко
нєва…були і незнайомі меншовартісних генералів і на
віть одного німецького майора.Той,хто зумів усе це до
бро зібрати докупи мав сам бути полковедцем,або ж
планував ним стати.
- Коли хочеш щастя,..
Сказав Ромик.
- То помацай його за горб,забув як тебе звати…
- Ігор я.
- Коли хочеш щастя,Ігоре,то треба доторкнутися
до горба горбатому.Правду,я кажу,Федю?
- Правда.
Різав багнет-ножем до грудей хліб господар.Страшну
вата його вада вивищувалась немов друга голова,що
дивиться назад.
- Правда.Всем ,кто к нему прикасается, везет.
- А можна мені доторкнутись?
- Ти уже сегодня прикасался,Ромик,прикасаться
дважди в один день не действует.
- А можна,нехай до горба доторкнеться,таможеннік?
- Можна.
І Федя з готовністю повернувся до книжок спиною.
Відразливе його каліцтво змусило Девіна відсахну
тись.
- Не бійся.
Несподівано Ромик підвівся,вхопив гостя за руку і пок
лав ту на горб каліки.Вражений, немов струмом, Ігор
відсахнувся.Чоловічий горб під його долонею видався
йому гарячим і неначе виліпленим з тіста.Був живим.
- Тепер можна випити.Тепер тобі везтиме як утопле
ному.
Відпустили змертвілу руку Девіна.І контужений афга
нець з колишнім замполітом стали пити в неотоплюва
ному та неосвітлюваному гуртожитку його коньяк,за
кушуючи той кількою та черствим хлібом.Девін же з
усіх книг обрав собі «Людей з чистою совістю» якого
сь партизана і з нею заснув у себе в кімнаті від ніг по
очі закутаний теплою ковдрою.Ніхто більше не посту
кав того дня до його кімнати.