2.

             2.Підполковника ніхто не
                любить.Маргінали.

Останні дні підполковника були,як дні перед
розплатою старого лиса.Рахманюку було п’ят
десят вісім років і його не любили вдома і на
роботі.Він ішов на роботу в «курятник»,- так про
себе називав міжрайонний відділ безпеки і там
увесь день, пітніючи від страху та злості чекав
запитання,що було як куля для засудженого до
страти:»Коли на заслужений відпочинок, Миколо
Трохимовичу?»Там було у нього троє підлеглих:
майор Небилюк,капітан Марусик та завідуюча
справами Мар’я Іванівна,прізвища якої ніхто не
пам’ятав,- усе ,що залишилось від колись грізно
го Лукавельського міжрайонного відділу КДБ
СРСР.
 

Союз Радянських Соціалістичних Республік дав
закінчити Девіну пед.інститут і послав на роботу
вчителем фізкультури.
 

 Питання про пенсію,його підлеглі ставили Ми
колі Трохимовичу з пошануванням та з трепетом,
як діти люблячому ними батькові.Ця дитяча про
стодушнсть повністю обеззброювала у минулому
могутнього підполковника так,що він став влаш
товувати підлеглим свята.Став дозволяти відзна
чати на роботі іменини,хрестини і хто-зна які ро
ковини.За повною чаркою та накритим домашні
ми ковбасами і голубцями столом не так страшно
побачити себе у вагоні швидкого поїзда,що мчить тебе зовсім не туди,куди купував квиток.А ще за
вікном пролітають такі милі краєвиди з дітьми на
сонячних галявинах,людьми за працею в полі і
мирними слідами від літаків на чистому небі.»Ви
нам все одно,як батько,а ми ваші діти.Коли, хто і
заслужив пенсію,то це ви,МиколоТрохимовичу,а
ми ще хто зна чи дочекаємось.Чути ,що знову по
сади скорочуватимуть,тільки що й пожили,що
при вас та при Союзі!»При згадці про Союз ста
рому лисові держбезпеки СРСР робилось так,ні
би його пустили з холоду в людське житло з нато
пленою грубкою.Удома на підполковника чекала
нетоплена і неметена кімната.
 

У школі Девін одружився на вчительці співів.Ку
пував він цукерку в обгортці,коли ж обгортка спа
ла,то під нею виявився неабиякий скарб.Лора бу
ла активісткою.Удень вона вела уроки співів для
учнів,а увечері бігала вести хор для робітників на
заводі,перед стінами якого лежала школа.Для за
воду хор у ті дні важив не менше ніж футбольна
команда.Отож дуже швидко там для неї знайшли
місце обліковця,потім завели в профком,а далі на
дали квартиру в багатоповерхівці,що того року ви
росла поряд зі школою.Щоб робітники співали на
чальству потрібно було не менше ніж,щоб вони
працювали.Лору з хором возили показувати по ці
лій країні.Незважаючи на цілодобову зайнятість
дружини,квартира де вони жили,була завжди     підметеною.
Вечорами підполковник повертався до свого не
метеного будинку з хворою дружиною.Повністю
безгучно старий мисливець робив спробу відчи
нити двері,та дружина яка чекала на цю мить
увесь день не давала йому себе провести і одразу
починала кашляти.Почалося це з нею після того,
коли відвіз дітей до Москви вчитися.Одного сина
відвіз вчитися на економіста в університет,а ін
шого до медичного інституту на хірурга.
Лора не хотіла дітей.Бо коли б тоді вона встига
ла бігати на хор,засідати в профкомі,ще й при цьо
му спромогатись тримати лад вдома.Усе ж в оста
нні дні Радянського Союзу у них з Девіним наро
дилась донька Жанна.
Допоки діти були маленькими,лад панував у
домі підполковника,який тоді був старшим лейте
нантом.Сини добре навчалися в школі і це тіши
ло його дружину,яка сама була вчителькою.Лихо
було у тім,що його державна служба у невелико
му місті не дозволяла їм тримати відкритим дім і
мати друзів.І він і дружина були в Лукавелі чужи
нцями.Коли ж діти поїхали,то вона зачинила за
ними в будинку двері,а потім і вікна.Була гірсь
кою квіткою,перенесенею ним на рівнину.Такі
не приживаються.
Коли не стало Радянського Союзу і не стали платити на заводі зарплату,увесь хор посунувся на
базар.Лора ще якийсь час пообтирала спідницею
стільці спорожнілого профкому і подалася за хор
ом.Торгувати оселедцями.Оселедців до Лукавеля
привозили з Польщі.Роботою Девіна у ті дні було
запакувати ними купе в поїзді з Лорою та кумою,
щоб ті спродали цей крам на Закарпатті удвічі,а
то й у тричі дорожче.
- Ось,дивися,Девіне.
Викладала дружина виторг,повернувшись з поїзд
ки.
- Ти у школі в свисток свистів,а дружина на хліб
заробляла,а коли б ми у двох в поїздки їздили,то
було б удвічі більше.
Тему цю:»навіщо жінці чоловік,коли він прино
сить в сім’ю менше грошей,як вона»,дружині з
кумою підкинув Едік,який поселився в квартирі
навпроти.Був на заводі електриком.В числі пер
ших з заводу пішов на базар.Там розвівся і зали
шив дружині квартиру з усім,що було нажито,а
собі купив житло навпроти Девінового.Коли на
базарі хтось чогось не знав,то всі тягнулися запи
тати в Едіка,бо Едік знався на всьому,крім футбо
лу і полювання.
Для підполковника з хворою дружиною полю
вання у ті дні було як для риби свіжа ополонка в
задуху.Ніколи не полював один.У лісах довкола
Лукавеля звик це робити з такими самим як і він великими та малими районними начальниками.
Деколи до нього приїжджали з області.Зброя була
привілеєм та ознакою приналежності до обраних.
Однак в останні дні став брати рушницю і виход
ити на змерзле поле один.Дорога вела вгору.Лише
догори ходив усе своє життя і здійнявся від лейте
нанта до підполковника.Щоб стати полковником
мав погодитись на переїзд до обласного центру.
Там була така посада.Покинути упорядкований
будинок в Лукавелі і пригадати,чим є життя в гу
ртожитку.Це цікаво,коли твоїй дружині двадцять
і ти не годен дочекатися ночі з нею,а не тоді,коли
не годен дочекатися ранку,щоб чимдужче утікати
з будинку,де вона стогне,нарікає і кашляє.Дорога
змерзлим полем закінчувалась і на вершині паго
рба підполковник вмощувався на камінь.Обличчям до Сонця,що спадало.Чекав,коли Сонце
доторкнеться землі, тому зайцям обоє вони:чоло вік і камінь на якому той сидів,здавались двома
каменями і зайці всідалися півколом довкруг.Не
лякав їх там у полі підполковник,який не відва
жився стати полковником.