РОЗДІЛ 23 "Викриття"

Серце  тенькає в  унісон  вхідному  дзвінку  на  мобільний  телефон. Жіноча інтуїція  кричить  не   з’єднуватись з  таємничим рядком  цифр  на  екрані. 

Дзвінок  повторюється.  Сергійко   озирається  на  пристрій, з не розумінням  підіймає на мене очі. Відмовляється  брати  до ротика  чергову  ложечку  яблучного пюре.

— Вибач,  сонечко,  я  на  хвилинку,  — щипаю  малого  за  щічку  і ковзаю  пальцем  по  сенсорній  зеленій кнопці.  —  Слухаю.

— Алю,   привіт! Це Роман. Не потурбував?

— Та, ні! —  повільно відповідаю.  Цікаво,  що хлопцеві  потрібно. Можливо переймається  причиною   відчутності  на  роботі? Кадровик  все-таки. — Я вже зовсім  скоро вийду  на  роботу, — злітає з моїх вуст  скоромовка.

— Чудово. Але я  телефоную з дещо іншого приводу. Точніше,  це також пов’язано з роботою.

— Уважно слухаю.

—Ми могли б зустрітись за межами  офісу?  Я  не займу багато часу.

— Ромо, я  трішки  зайнята. Справа  може  почекати  два-три дні?

— Надійшли  характеристики  від  Герасимовича.  І  я  хотів би  їх обговорити. 

— А  що з ними не так?

— При зустрічі.  Я  зараз скину  адресу кафешки,  де  чекатиму  на  тебе.  Не відтягуй, будь ласка.   

Небо!  Здається  болюча  правда  починає випливати  на поверхню. Сергійко, відчувши зміну  мого настрою,  хмурить бровки та  грізно  змахує   ложечкою.

— Синочку,  побудеш з  Анною  Петрівною? Я  швидко  повернусь, а  по  дорозі  зайду  до зайчика  за смаколиком  для мого принца? —  скуйовджую  волосся  на  потилиці. Малий   відповідає виключно  своєю мовою. На щастя,  до нас  сьогодні завітала Анна  Петрівна. Останнім часом  її  досить мало в нас вдома.  Чи то поява мене як  господині  помешкання, чи  то профілактична  бесіда з Гриньовим,  а  жінка   кардинально перемінилась. Про таких говорять — хоч  до рани прикладай. Моє  прохання виконує  без розпитувань та  зайвих слів. Похапцем   зібравшись,окидаю   поглядом  житло.  Я  вернусь,  обов’язково  повернусь, і вже сьогодні увечері   зізнаюсь Саші  про  невеличкий  обман з іноземною мовою, і  про нашу    невипадкову  зустріч  розкажу.  Ні, я Оленьку прикрию. Вагітну  подругу  ні за  що  не  викрию.

Роман обрав  кав’ярню  на протилежному   березі. Доводиться    годину  їхати спочатку в метро, а  потім  маршруткою. Непримітний  заклад швидше схожий  на  пивний  бар для сумнівних відвідувачів. Ідея  зустрітись в  такому місці видається  повним  божевіллям.

Колега  очікує за  розміщеним у  дальньому, ледь освітленому куті,  столиком.   Перед ним  дві  чашки  чаю.   Вочевидь,  одну замовлено для  мене.

— Радий,  що швидко приїхала, — усміхається  на всі  зуби  хлопець і  навіть  відсуває   засмальцьований  часом  та  байдужістю персоналу  стілець. — Мені вдалось вирватись  на  хвилину. 

— Дякую, Ромо.  Можемо  одразу  перейти  до справи? Я  дуже поспішаю.  Яку    каверзу  викинув  Герасимович?

На язиці крутиться , що  не  Герасимович, а  його  ревнива  дружина, яка   пише  відповідні  документи.

Чоловік  вкрадливо  дістає  з  теки  аркуш паперу  та  кладе на поверхню.  Я  похапцем вивчаю зміст. Ого!  Та  сухоребра    дама  розійшлась не  на  жарт!   Аж головою хитаю,  позбавляючись  мани. Нічого собі  понавигадувала!

— Це неправда! — відсуваю від себе  злощасний  документ.

— Алю,  але  з подібною  характеристикою в  холдингу   Гриньова  не  працюють.  Мені  щиро шкода.

— Я сьогодні  повідомлю  Олександру  про  все. 

— Стривай, — хлопець  обхоплює за  зап’ястя та  не   дає  підвестись. — Навіщо  рубати з плеча? Я можу  тобі  допомогти.  За  невеличку  послугу,  звісно.

— Послугу?  Ти у своєму  розумі?

— Завдання  дуже просте.  Ти  ж  фіктивна дружина Гриньова? Скажи, що помиляюсь?

— Нам немає про  що говорити. Я все сказала. Сьогодні Олександр дізнається  про мій  обман, і   ти не  зможеш мене   шантажувати.  Крім того, я не збираюсь  робити таємницю  з  нашої зустрічі  і  твоїх спроб мене  залякати.

— Погрожуєш?

— Попереджаю. Ліпше   не  потрапляй  на очі.

З  цими словами впевнено  підриваюсь  зі  стільця  та  сміливо  покидаю    ошелешеного Романа. Його  пекучий  погляд   впивається  в  спину,  але мені  байдуже. Я  загралась. Моя  не винна,  на  перший  погляд,  брехня  вивертається  негативною стороною для всіх.

Зі слізьми на  очах бреду  в  напрямку    зупинки  громадського транспорту. Надривно схлипую. Я  розгублена і  не  на  жарт налякана.   Страшно після  розмови  з колегою,  страшно перед майбутньою  зустріччю з чоловіком, якого впустила у серце та відчайдушно покохала.

Чи повірить? Чи вибачить? А чи  прожене геть  в  холоднечу  осені? 

Над головою  закрапає  дрібний  дощик. Я  спохоплююсь,   що забула вдома   парасольку.   Прискоривши крок,  швиденько  наближаюсь  до  маршрутки  та,  не надто розібравшись   у маршруті  її  руху,  заскакую  в  задушливий   салон.

Мабуть, якщо  не  щастить,  то  не щастить у  всьому.  Стареньке  маршрутне таксі  потрапляє  у  величезний затор,  у якому  застрягаємо  на кілька  годин.  У квартиру  Гриньова  я  заходжу  далеко по обіді  втомлена  та  зневірена.