РОЗДІЛ 22 "Новини"

 Тихесенько  прочиняю  двері  у дитячу кімнату. Цієї ночі  Аля   знову  спить біля  нашого  хлопчика, надійно  охороняючи  його   тривожний   сон.  Рука  дівчини  так  і  лежить поверх билець  ліжечка.  Колисала.

Від   незначного   шелесту  дівчина  рвучко  підводить голову  та  сонно кліпає очима.

—Я   їду  на роботу, — пошепки   повідомляю  і  додаю: — А ти залишайся  вдома. За можливості поспи.

Дружина хаотично   киває головою,  після чого  падає на  подушку й  блаженно закриває  очі.

Усміхнувшись  кутиками рота,  полишаю   своїх найрідніших людей.  Ось уже тиждень  син  загиблого товариша  проживає у  новій  повноцінній  сім’ї,  де я  та  Алевтина  щосили намагаємось  допомогти йому  адаптуватись  від  пережитого стресу.  Дитина    емоційно  реагує  на  оточення,  зазнавши  за останній  час  кілька  змін  місця  проживання.  Тільки   щира  любов  Матросової   здатна  перевернути  гори. Тож справимось.

Сама ж  процедура всиновлення  дитини  — епопея, варта  не  одно тому, народженого авторським  пером.  Одна  сторона  медалі — органи опіки,  інша — люди, котрі   також  претендували  на  дитину.

Я  нажив  ворога. Небезпечного ворога. Той, хто не вміє  чесно грати, зачаївся  за спиною та  готовий  при найпершій  нагоді  встромити  ніж між ребра.     І через цього колишнього ділового партнера    покійного  я  змушений  пропадати в   офісі  з ранку  до ночі. 

 На  порозі  з будинку  телефон оживає дзвінком  від   мого начальника   охорони. Щось  лиховісне  є  в його прізвищі.  Можливо тому  нервую, коли  підіймаю слухавку?

— Так,   говори, — прошу його   приступати  до головного  без лишніх  прелюдій.  Час  несеться  на випередження,  а, як відомо,  стрілки  годинника важко  утримувати  на місці.

—  Я  готовий  доповісти  вам  про Романа.

— Якого Романа? — не  одразу   розумію ціль    бесіди. — А, стривай! Кадровик?  Я вже й  забув.

— Дивуєте, шеф! Я  думав у вас  геніальне  відчуття,  що звернули  увагу  на цього пройдисвіта.  Знайшлись  об’єктивні  докази його  причетності  до  зливу інформації  конкурентам.

— Що? — застигаю  на місці.  Які в  біса  докази? Що  за конкуренти?

— Вам  ліпше приїхати. Даних  багато,  телефоном  не розповіси.

— Я  буду  через хвилин десять. Жодним чином  не  говори   нікому  про те,  що дізнався. Але з Романа  очей  не спускайте.

— Ще  одне слово, — не дає відімкнутись  співрозмовник.  —  Самотужки він явно не міг  справитись. У  нього   є помічник. Або,  швидше за все,  помічниця.     Будьте  обережними.

  Порушуючи всі  можливі  правила  дорожнього руху,  сам  жену автівку в  офіс.  Здається,  я  втрачаю пильність. Знову  довіряю  людям, яких потрібно обходити  стороною. 

На шляху  до  крісла  керівника  холдингу я   навчився   перевіряти  кожного,  хто опиняється  поруч, кожного,  що так  чи  інакше  зв’язаний  зі мною. У  компанію я  прийшов рядовим менеджером.  З часом    зайняв    посаду  керівника  невеличкого відділу, поволі    по кар’єрній  драбині   дістався  оточення  головного акціонера  холдингу — Бобрецького, старого  бультер’єра, який  сколотив  бізнес  не  зовсім  чесним шляхом.  Ми знайшли з ним спільну мову. Одні цілі, в  дечому  однакові  погляди  на стратегію розвитку  холдингу,  дозволи мені  отримати крісло  його  заступника,  правої руки.  А коли старий   помер, виявилось, що компанія за  заповітом  належить мені.  Мені —  сторонній  людині,  а  не рідному синові.  Дем’ян  звісно образився,   ми довго судились  за  право  володіти  компанією і врешті – решт дійшли згоди: на утримання  та  забаганки   йому  виділяється  солідна сума. Настільки солідна,  що   можна  жити  не думаючи   про  наступний  тиждень.     

Про  сина   колишнього наставника давно нічого  не чути. Але  ще б стільки  не знати і  не  бачити його  чорної та  підступної душі.

Начальник служби охорони  очікує у  приймальні.   По його  безвиразному  обличчі  важко судити ,  наскільки критична ситуація.

— Привіт, — тисну йому  руку, — проходь у кабінет.

Кинувши  на  стіл портфель, судомно  беру   чорну теку, у якій знаходяться  докази  на  зло,  що  причаїлось в  тилу.

—  Моїм  хлопцям вдалось спіймати  Романа  за  розмовою  з вашим новим ворогом. Хоча,    судячи  по скріншотах  відео, отриманого  з прилеглих камер, ворог   давно діє  ціле направлено  на  бізнес  вашого покійного друга. Він знав,  що  ви втрутитесь. Тож  завів  інформатора    у  нашому  оточенні.  Які  документи  Роман встиг передати  конкуренту,  невідомо,  але  ми  працюємо.

— Ти  говорив   про спільника. Що  з цією версією?

— Ймовірно спільниця.    Здогади є, але прямих доказів  — ні, — підлеглий  розпачливо  розводить  руками і  помітно  поникає. Я  добре  знаю  його,  щоб   не вгледіти  хвилювання.

— Хто?  — ставлю  пряме,  відверте питання.

— Подумаєте,  що я страждаю  параноєю.   Спершу  перевіримо і  аж тоді  робитимемо  висновки.

— Я  не повторюю  своїх  питань, —  зриваюся  на крик.  Усередині   набридливий  черв’ячок  вимагає готуватись   до найгіршого.

— Матросова.  Матросова під підозрою, —  у  його  голосі  звучать прикрі  нотки і  загартований чоловік  опускає   очі.