— Що скажеш?
Питання підіймається в повітрі подібно гелевій кульці — воно віддаляється і віддаляється в нетрі пам’яті. Зазираю у вічі, не даючи змоги відвернути зблідле личко. Знаю, питання — несподіване. Розумію — спонтанно. Але часу на роздуми катма.
— Ти хочеш на мені одружитись? — продирає Алевтина горло.
— Так, — ствердно киваю головою. Ковтає кім і знову прокашлюється. — Фіктивний шлюб для нас, законний — для органів опіки.
— Фіктивний шлюб, — повторює мов заворожена. Аля не може прийти до тями. Її зіниці розширені, а нижня губка зрадницьки тремтить. Я нахабно і водночас делікатно проводжу по ній пальцем. Нарешті починає кліпати й дещо подається назад, впираючись в спинку стільця. — А якщо викриють? Що тоді?
Радує, що не відмовляється. Окрилений надією, опускаюсь поруч дівчини навпочіпки, кладу руки поверх колін, вловлюючи збите дихання, яке виривається з високо піднятих грудей.
— Не викриють. Ми докладемо максимом зусиль, аби всі повірили. У нас все вийде. Заради Сергія, заради його світлого майбутнього, погоджуйся.
— Я… Я не впевнена, що зійду на роль твоєї дружини. У мене багато комплексів, непримітна зовнішність, старенький велосипед і зовсім не спортивна попа. Поруч таких чоловіків як ти вертяться інші жінки. Іншої породи.
Аля запинається на кожному слові. Сумнівається і до кінчиків волосся червоніє.
— Такі чоловіки — це які? — хитро примружую очі, тамуючи внутрішнє хвилювання, що зовсім не бажає чути заперечної відповіді. Аля, мушу визнати, чіпає душу і її відмова — неприпустима для мене.
— Впевнені, самодостатні, багаті, красиві врешті-решт.
— Багаті, красиві, — задумливо протягую. Я беру її долоньку та притискаю до своїх грудей, де шалено б’ється серце. — А хіба душа не головне? Ти боїшся, що ображу тебе?
Її мовчанка красномовна. А я так хочу знати, що твориться в прекрасній голівці.
— Здається, я не дав жодних підстав сумніватись в моїй порядності чи добрих намірах стосовно тебе. Наш спектакль у вигляді одруження потрібний виключно для органів опіки. Перед громадськістю я не афішуватиму наших стосунків. Нехай моє приватне життя і далі залишається за сімома замками. А ти своєю чергою переберешся до мене і спокійно житимеш поруч. Заберемо Сергійка, ще деякий час проведемо під одним дахом і розбіжимось.
— Ти говориш так, ніби фіктивний шлюб - дрібничка, — дує губки Алевтина. — Я прикипіла душею до сироти. Люблю його і ти це знаєш. Але у нашому випадку хочу подумати.
— Звісно, — я розводжу руками та відступаю від дівчини. — Обдумай пропозицію. Сподіваюсь, приймеш правильне рішення.
Матросова важко дихає, стримуючи схлипування. Тремтячими руками поправляє манжети сорочки і підводить повні солоної вологи очі.
— Я ліпше піду додому. Занадто багато емоцій одразу.
— Я проведу, — за вечерю мовчу, бо й самому шматок у горло не лізе.
— Не варто. Я пройдусь, провітрюсь.
Відчуваю, що зараз вона потребує самотності. Подумки картаюсь за раптову пропозицію. Ідея її зробити виникла спонтанно і зіграла злий жарт. Звісно, як і ще на побідне могла відреагувати скромниця Матросова? Однак після бою руками не махають, тому нічого не залишається як чемно прочинити перед гостею двері.
У передпокої звертаюсь до Алевтини:
— Охоронці супроводжуватимуть тебе, якщо не хочеш моєї компанії. Вони йтимуть позаду, не доставляючи дискомфорту.
Мить провагавшись, дівчина, на щастя, погоджується.
— До завтра, — кидає наостанок та зникає в під’їзді.
— До завтра Алю.
«До завтра» постає перед нами нерушимою стіною…
Ранок розпочинається зі звичної програми. Відправляємось з Бакі на прогулянку, намотуємо з ним кілька кругів, похапцем повертаємось додому. Телефон не вмовкає. Навіть о сьомій є люди, які вже працюють і розв’язують глобальні питання. А от Аля у сквер не прийшла. Чомусь сподівався, що дівчина символічно погодиться на пропозицію у місці, з якого розпочалось наше знайомство. Однак, не судилось.
Спочатку їду в офіс загиблого товариша, потім відправляюсь у свій холдинг.
Сьогодні один з тих рідкісних днів пізньої осені, що радує серце і зір яскравим сонцем. Яскраве, але холодне, воно зависши за краєм багатоповерхової будівлі, скромно всміхається до перехожих. Вийшовши з машини, примружуюсь до нього та рушаю від стоянки до сходових маршів.
Картина перед очима видається чимось нереальним. Аля підіймається східцями з протилежної сторони, від невеличкого парку, що прилягає до холдингу. Кожний крок дівчини — легкий, невимушений, вона наче літає від щастя. А поруч неї ще те щастя. Кадровик Роман мило жартує, розпливаючись в усмішці на тридцять два зуби. В обох у руках паперові стаканчики з кавою. Ось Аля пирскає сміхом. Ні, голубки далеченько від мене. Це моя розбурхана фантазія домальовує деталі. Я стискаю шкіряну ручку портфеля. Якого біса вони разом? Виглядають давніми знайомими, хорошими в усіх сенсах знайомими. Дика ревність чорним рядном накриває свідомість. Логічне мислення і здоровий глузд тікають за небокрай.