До будинку Олександра доїхала ні жива ні мертва. Намагалась не дивитись в його напрямку, не дихати одним повітрям, не думати про заманливу близькість в обмеженому просторі. Пропозиція продовжити робочий день поза межами офісу, м’яко кажучи, спантеличила.
Дрібне тремтіння не проходить і в його кабінеті.
Гриньов сидить навпроти мене за своїм величезним, письмовим столом, виготовленим з червоного дерева. Уважно роздивляється папери, а я крадькома спостерігаю за виразом обличчя. Зосереджений, виключно груда думок та впевнених рішень.
Ковтаю кім, коли чоловік заїдає внутрішню частину губи і суворо зводить брову.
— Матросова, ще довго мене вивчатимеш? — від грубого голосу підскакую на місці. Спиною повільно біжить табун мурашок.
— Та, ні. Я зовсім не дивлюсь. Просто думаю.
— Щоки кольору польових маків говорять про інше, — відкладає папери, схрещує руки на грудях і ліниво сканує лагідністю очей. Мовчу.
— Тобі здалось, — не витримую затяжної паузи. На щастя, чоловік змінює тему.
— Сьогодні видався важкий і насичений день. З холдингу ми одразу поїхали до мене, не встигнувши повечеряти. Пропоную розслабитись за чашкою чаю, смачним бутербродом, придуманим на швидку руку твоїм шефом, тобто мною. І переглядом новин. Що скажеш?
Видихаю і чесно зізнаюсь:
— Ти покорив телевізором. Сто років його не дивилась.
— Невже не бутерами за власним рецептом?
— Скажи, що полюбляєш фастфуд?
— Не віриш? — подається вперед.
— У фільмах герої твого статусу віддають перевагу ікрі чорній, заморській, баклажанній, — змовницьки зіщулюю очі й з викликом перехиляюсь через стіл. — Ковбаса лікарська з місцевого супермаркету в їхній раціон не входить.
— Який твій смак дитинства, юності?
Здається, розумію куди хилить.
— Смажена картопля з маринованим огірочком, — цмокаю язиком. Це як ностальгія за часом, коли батьки були живими. Я з незаможної сім’ї, тому доводилось перебиватись.
— Ось і я не зраджую минулому, тому нумо на кухню. Впевнений, необхідні продукти для затишної вечері знайдуться. Якщо, звісно, Анна Петрівна не приклала руку до вмісту холодильника.
Згадка про покоївку неприємно відгукується в серці. Тепер знаю, що не лише в моєму.
— Чому ти дозволяєш їй втручатись у звичний розпорядок життя твого помешкання?
Я чіпаю недозволену тему, щемливу. Олександр повільно підводиться, обходить, кладе руки на плечі. Я помітно нічусь під гарячими долонями. Вуста чоловіка майже торкаються вуха.
— Тому що мені потрібна допомога у вихованні Сергія. А вона з народження знає малого.
— Анна Петрівна — тимчасова персона. А дружина? Невже не плануєш одружуватись?
Язик мій — ворог мій!
Він нахиляється нижче, гаряче дихання ковзає шкірою. Я відчуваю теплі коливання у повітрі.
— Звісно, одружусь, — скромно відповідає, та, малюючи невидимий обідок на моєму безіменному пальці, додає: — Життя така штука, що важко передбачити події завтрашнього дня. А поки ходімо на кухню, поки я не з’їв тебе.
Остання фраза вимовляється хриплим, глибоким голосом. Інтимним…
— Мене можна. Я неймовірно смачна!
Небо! Я фліртую? Відколи Матроскіна вміє фліртувати?
— Не сумніваюсь! — усміхається одними очима та нарешті робить крок назад. Простір і повітря — ось, що отримую, і в той самий час самотність — холодну, незатишну, сиру. Мені б знову опинитись на відстані поцілунку, знову вдихнути аромат цього сильного чоловіка.
Я також зіскакую на ноги. Першою полишаю новоспечене робоче місце і крокую до знайомої гігантської кухні.
Гриньов не відстає. Він одразу добирається до холодильника, і , знайшовши улюблену ковбасу, задоволено хмикає. Чоловік вправно орудує ножем, нарізуючи хліб та ретельно змащуючи його маслом, а я не відстаю у вправності чистити картоплю.
— О, я знайшов неймовірну знахідку — огірки! — радісно ставить перед фактом, змахуючи у повітрі баночкою смаколиків, яку надибує на поличці стінки. — Смачні, хрумкі, без ГМО, — прискіпливо читає етикетку. — Можеш не дякувати!
Кутики моїх вуст самі розтягуються в широку усмішку. Олександр браво відкриває кришку, дістає з банки один маринований овоч, та простягає мені. Я хочу перейняти страву, проте чоловік заперечно хитає головою, мовляв, відкривай рот. Незручно. Соромно. Але під його наполегливістю я здаюсь. Розтулюю вуста та відкушую шматочок. Чи то від нервів, чи то він незрозумілих відчуттів, я зовсім не відчуваю смаку. А шеф мій доправляє залишок огірка собі в рот, зі смаком пережовує та констатує:
— Дійсно смачно. Не обманули.