РОЗДІЛ 17 "Задум"

Аля, Аля, Алевтина…

Величезними очиськами дівчина   роздивляється  моє обличчя, наче  наперед намагається  відгадати  зміст розмови  в кабінеті.  Губи вигнуті  у тонку лінію,   пальці, зігнуті  в  кулаки,  міцно притиснені  до тулуба. Готова  почути  прикру звістку. Щиро  турбується  про  малого,  переживає. Чим не ідеальний  варіант  мами?

У голові  зароджуються  меркантильні  думки.  У  Алі  ні  сім’ї, ні  хлопця,  ні  нареченого. Сама самісінька у  цілому світі,  не прив’язана,  не  обтяжена.  Живе роботою і   поки  що недосяжною мрією.  За  чималеньку суму  вона могла  б  погодитись зіграти роль  законної дружини.  Та є одне ключове  слово… Могла б…

Занадто  вимоглива  та  принципова до себе,  дівчина  не  прийме пропозиції   за  грошову винагороду.  З іншого тіста зліплена — легкого, повітряного,  без  хімікатів  сьогодення.  Тоді як  підступитись? 

Чи все-таки відмовитись? Ні, не відмовлюсь,  бо часу обмаль,  а  лишній  розголос   не потрібний.

— Як все пройшло? — не витримує  затяжної паузи  знайома.

— Час  грає проти мене,  на  жаль.  Але  шукаю шляхи вирішення. 

— Я хочу  знати дослівно,  про  що говорили.

Пальчики   розжимаються  і перебираються  до краю  шарфа,   що велично огортає  її плечі  поверх пальта. В оченятах   зблискують  сльози.

— У мене  найкращі  адвокати,   великі зв’язки. Повір, я  знайду спосіб  повернути  Сергія.   Зараз їдемо в офіс. Буденні справи   не чекають.  Я  тимчасово  взяв  під своє крило  бізнес  загиблого друга,  тож твої знання і  там  згодяться.  Нас вже чекають.

Така відповідь   Алю не влаштовує. Вона  запинається, щоб  запротестувати,  однак  натрапляє на мій  безапеляційний  погляд.  Покірно бреде до автівки.

По дорозі  кошусь  на  Матросову, яка розвернута  обличчям  до  вікна. Її   делікатна рука  безвільно лежить на сидінні, викликаючи  маніакальне  бажання  переплестися  пальцями.  Тамую   бажання  доторкнутись.

Вранці я  не  даремно попхався  в  її квартиру.   Був  намір  перевірити,   чи  живе з кимось, чи є прихильник.   Поки  переодягалась,  я  конкретно озирнувся  та  детально вивчив  інтер’єр до найменших дрібниць.   Ще раз переконався, що сама.  Якби в  помешканні  був  чоловік,  ручка  знаходилась  в  належному стані. 

Порівняння  всіх фактів  змушує зупинитись  на кандидатурі  Алевтини Михайлівни.  Мозок гарячково  думає, як  зробити пропозицію: щоб прийняла  і  не втекла.

У холдингу    наче  рій бджіл  поселився. Метушаться. За кілька   днів  моєї відсутності  працівники  розслабились і  тепер відчайдушно намагаються   наздогнати   втрачений час.  Не всі, звісно,  але, більшість.

— До швидкої зустрічі, — кидаю  Алевтині  на виході   з ліфта. Дівчина   рушає у  напрямку свого  кабінету, а  я  вимагаю  принести  її  особову справу.  Варто спершу переконатись  в  добропорядності.

Рома  особисто приносить теку.  Розмістившись в  кріслі,  берусь  до вивчення  матеріалів. Кадровик, готовий  відповідати  на  питання, терпляче застигає  на  стільці  навпроти.

— Зібрані  документи я  вже бачив, — говорю йому.  —   Де характеристики  з попереднього місця  роботи?

— Не прийшли.

— Впевнений? До речі, не бачу   чим підтверджується  її  знання японської.  Де необхідні дипломи, свідоцтва?

Роман   не знаходить слів, тягне  мовчанку і  винувато   заїдає нижню губу.  Щось  не схоже  на нього. Зазвичай  людей  перевіряють прискіпливо. Чи є екземпляри, які  користуються  привілеями? Тінь підозри обпікає серце.

— Добре,  залишай  теку.  Алевтину нічого  не питай . Я сам  з’ясую, — вже з порогу   повертаю підлеглого. — Скільки   було кандидатів  на  вакансію?

— Вона  одна прийшла.  Немає перекладача  зі знанням стількох мов.

Киваю головою,  дозволяючи піти та  залишаючись  з внутрішніми переживаннями сам  на сам.

Щось  не клеїться. Нутром  чую  не клеїться.

На мене з  крихітної фотографії дивиться  лагідне обличчя  Алі. Навіть  світлина  передає її доброту  та  чуттєвість. Не вірю,  що  обманула,  аби отримати   роботу в  холдингу. У  будь-якому випадку  я   можу  з’ясувати…

Та я  відганяю    сумніви  геть.

Беру  до рук трудовий  договір. Хм… Стандарт для  пересічного працівника. Однак  Алевтина… Алевтина  потрібна  для справи,  та й  ритись у  її біографії  зовсім не має часу. На думку  приходиться  ідея.  Якщо  доповнити   контракт   ще  одним пунктиком,  у якому  робочий  день визнати не нормованим? Тоді   з’явиться  лишня можливість   скористатись  слушним моментом   і зробити  пропозицію. 

Особисто набираю  номер Матросової та  запрошую  пройти  до себе.  Очікування відбивається  у серці  приємним передчуттям.  Ну, погодься,  Гриньов, ти чекаєш коли  в  кабінет увійде  та, з якою розпрощався всього   годину  тому. Зізнайся, що скучив  за  жінкою,  котра  два ранки поспіль прокидається  одягненою  у твоєму  ліжку.   Визнай, що зовсім  не проти авантюри, в  яку  хочеш втягнути дівчину.

У двері  несміливо стукають.  На  моє прохання спочатку з’являється   акуратний   носик, за  ним  стривожене личко і  точена фігурка.   Увійшовши, Алевтина   швиденько оглядає інтер’єр. Зупинившись  на  мені  поглядом, несміливо  продовжує стояти  біля   порогу.  Мабуть,   лише зараз усвідомлює статус  людини,  що досі  не повернула  їй  велосипед.