Самотність — пекуча, нудна, болюча — зависає в повітрі й вперто не бажає хоч на мить звільнити простір в моїй квартирі, моїй свідомості, моїй душі. Годину тому я розігнав з помешкання увесь персонал. Годину тому я втратив величезну частину себе. Годину тому я розчарувався в системі, на підтримання якої сплачую величезні податки.
У мене забрали Сергія. Нахабно звинуватили у викрадені дитини, демонстративно приїхали і відібрали найдорожче. Адвокати сказали почекати. А як чекати, коли хлопець, трішки оговтавшись після втрати батьків, знову опиняється у вирі чужих забаганок.
Заливаю спогад вогняною рідиною, яка торкається стінок горла, однак біль душі не тамує. Нелюди. Я просив всього одну добу на владання паперової тяганини. Категоричне «ні» опецькуватої представниці держави виявилось рівнозначним випущеній кулі. Оте «ні» рвало мозок.
У двері тихенько дзвонять. Спокійна мелодія швидко поширюється, порушуючи мертву тишу навкруги. Хто?
— Аля! — відповідаю внутрішньому я. Слід відірватись від дивану, перейти вітальню і ще її спровадити додому.
Тільки чому серце привітно радіє гості?
— Так, подякувати й розпрощатись.
Але ж ні, не відступить. Також прикипіла до малого.
Повільно прочиняю двері. Сам же спираюсь плечем на стіну, не дозволяючи Матросовій пройти всередину. Дівчина виглядає збентеженою. З кольоровими кульками в руці, з дивним звіром під пахвою… Широко відкриті очі вловлюють мій стан, а рівненький носик затягує повітря, пропахле ледь чутним запахом алкоголю. На вродливому личку малюється гримаса невдоволення, а чоло прорізує глибока зморшка.
— Не такого дитячого свята я чекала, — обурено пищить. — Не міг втриматись від чарки? І давно п’єш? — кожне наступне питання звучить гостріше попереднього. — Як Сергійкові на очі покажешся?
Штовхнувши мене плечем, сміливо заходить в передпокій. Всередині закипає ураган. Що вона знає про мій стан? Хіба може зрозуміти мене справжнього, дивлячись виключно на мій статус в суспільстві і фінансові можливості? Хіба здатна побачити мою зранену душу, яку сьогодні поставили перед фактом?
«Ви думаєте, що всіх можна купити? — у голові гуде голос противної тітки, яка забирала малого. — Навіщо вам чужа дитина? Ви нормальний чоловік, тож знайдіть відповідну наречену і народжуйте своїх малюків. Про сироту подбає держава».
Аля така ж…
Серце волає натиснути на гальма, не звинувачувати дівчину у всіх проблемах, але та лють безпідставно шукає жертву.
— Ти сам дома? Де всі? — її питання залишаються без відповідей.
Алевтина, не знаючи, що робиться, кидається з кімнати у кімнату, а я знову завалююсь на диван, потягую зі склянки бурштинову рідину.
Не знайшовши нікого, вона завмирає напроти мого лігва та діловито ставить руки в боки.
— Поясни нормально. Я все одно не відчеплюсь.
— Не втямки? — з отрутою в голосі запитую, пробігаючи по статній дівочій фігурці. Усе в Алі при собі. Природна краса…
— Ні!
— Сергія забрали органи опіки… Він сирота, а я юридично — ніхто для нього. Уявляєш, прийшли і забрали як іграшку, як бездумну, нетямучу іграшку. А він маленький. Маленький і наляканий.
— Я розумію, — стишено кидає слова, гублячи погляд у підлозі.
— Що ти розумієш? Дитячий будинок — то школа виживання. Я особисто її пройшов, тому тільки я розумію.
Підриваюсь на ноги і вмить опиняюсь біля неї. Так близько, що дихання та зніяковіння разом торкаються мого тіла.
— За малого варто боротися, а не заливати горе елітним спиртним! — цідить вона в обличчя, відпускаючи нижню губку тремтіти. Мені б думати про хлопчичка. Натомість маніяком слідкую за кожним її жестом, емоцією, вдихом. Солодкий присмак вуст нагадує про нічну подію. Аля чуттєва, реагує блискавично.
Ще крок.
— Я також людина і маю почуття.
— Які? — зухвало хмикає. — Де смачніше поїсти, як запити, як перекласти на інших свій обов’язок? Опустись на землю. У дитини зараз паніка, а ти, замість того, щоб залучати зв’язки, розвалився на дивані то потягуєш улюблені напої.
— Мої юристи працюють.
— Юристи! — Аля скептично зводить догори очі. У них читаю відчай і невгамовний біль. Вона плаче, вочевидь зриваючись на істерику. — Я про них вранці чула. І де результат? Чому сам не поїхав? Чому не перегородив шлях з квартири?
Ще один крок.
Дівчина підсвідомо відступає до стіни. У моїх жила замість гарячої крові — непримиренна лють. І вона також прагне виходу. Слова гості нічим не обґрунтовані.
— Вони на стороні закону. Я нічого не міг вдіяти.
— Міг, — випльовує в обличчя. — Через тебе дитина не знати де. Через тебе! — крихітні кулачки опускаються мені на груди. Б’ють, намагаючись вимістити емоції, викликані… Викликані розлукою з малям, до якого прикипіла душа.