— Наодинці, — повторюю, закладаючи пасмо каштанового волосся за вушко, якого наче ненароком торкаюсь подушечками пальців. Сіпається. Відчуваю, як напружена, як нервує, як ніяковіє в моїй присутності. Боїться. Мене чи себе?
Картина, яку застав годину тому у палаті, незабутня. Мушу визнати, Алі йде материнство, вона створена, щоб няньчитись з дітьми, виховувати їх, жити їхнім життям. Шкода, що доля вирішила інакше.
Я так розумію, мрія дівчини — «дитина з пробірки». Збирає гроші на штучне запліднення та готова працювати навіть з жадібним Герасимовичем з бюро перекладів. Я можу допомогти їй фінансово, і, навіть запропонувати контракт на нереально високооплачуваних умовах, аби світла, щаслива мрія нарешті ожила. У лікарню я йшов з твердим наміром подякувати за підтримку і пропозицією укласти трудовий договір.
Але…
Але всі задуми полетіли на другий план, коли вона, не шкодуючи себе, вчила ходити Сергійка. Уважна, турботлива, розчервоніла, зі скуйовдженим волоссям і радісним обличчям — такою Алевтина постає перед очима, варто їх заплющити і розслабитись. До неї хочеться торкнутись. Нестримно сильно стиснути пальчики, зазирнути у сповнені здивування очі. Очі в Алі особливі. Вони справді як дзеркало відбивають всі спектри її емоцій.
Після мого «наодинці» швиденько заривається носом в ковдру, що обгортає хлопчика.
— Важливі справи ліпше вирішувати вдень. Спробуймо завтра обговорити моє працевлаштування, — дівчина несміливо кидає слова. — Ви втомились. І я також. Від незвички, — нарешті чесно зізнається та протяжно видихає.
— Тоді просто вечеря. Пообіцяй не втекти.
— А ти велосипед не повертай, — пробує жартувати. Так, повозитись з дитиною їй довелось.
Я хмикаю у відповідь.
Маленька подорож нарешті закінчується. Водій зупиняє під багатоповерхівкою, де я змайстрував собі печеру, яку найближчим часом доведеться перевести зі статусу «холостяцький барліг» у статус «родинне гніздечко». Моя квартира знаходиться на десятому поверсі й займає більшу його частину. Я люблю простір. Тому житло обирав в унісон бажанню, а не потребі. У темряві вечора будівля світиться панорамними вікнами, надаючи собі вигляду величної вежі.
Аля покірно йде, несучи поперед себе малого. Той також несміливо озирається і міцніше тулиться до жіночих грудей. Шум кроків кількох людей не дозволяє розчути слів, що Матросова наспівує на вушко хлопцю. На щастя, він сидить спокійно та не вередує. Головне — дістатись помешкання. На кухні з вечерею для юного джентльмена очікує знайома йому Анна Петрівна. У її присутності почуватиметься безпечніше.
У ліфт заходимо втрьох. Охоронці залишаються на першому поверсі, адже під моїми дверима виставлений пост. У тісній кабіні зупиняємось один навпроти одного. Яскраве світло освітлює втомлене обличчя дівчини, яка вперто ховає погляд. Простір повниться ароматом квітів. Чи то моя пам'ять малює її запах. У цю мить Аля по-особливому рідна і близька, жінка, що знайшла себе поруч з дитиною.
Мовчки дістаємось помешкання.
— Ласкаво прошу, — кажу, пропускаючи вперед. — Почувайтесь як вдома.
Алевтина повільно переступає поріг, бистренько окидає оченятами інтер’єр і, ймовірно, забуває дихати від побаченого. Я можу гордитись своїм барлогом. Ідеально. Як завжди.
Швидко позбувшись верхнього одягу та взуття, допомагаю звільнити хлопчика від ковдри. І знову дотик. Руки в дівчини неймовірно холодні. У тоненькому спортивному костюмі вона геть змерзла, а ще хвилювання показується в тихому тремтінні тіла.
— Проходьте в останню кімнату прямо по коридору. Алю, зараз принесу тобі кофту. Зігрієшся.
Не заперечує.
У вказаній спальні я тимчасово облаштував дитячу. Перевіз ліжко, комод малого, а ще придбав м’яку софу для няні. Аля детально вивчає все до найменших дрібниць. Сергійко одразу веселішає, надибавши гору нових іграшок.
— Ти славно постарався, — киває у знак згоди, зупинившись на мені світлими очима, у котрих читається непідроблена турбота про маленького джентльмена не гірше, ніж за власну дитину.
— Дякую. Сергію, є сюрприз для тебе. До нас приїхала Анна Петрівна. Вона дуже сумувала.
У двері тихо стукають. На моє запрошення входить покоївка. Жінка одразу оцінює мою гостю, після чого звертається до малюка.
— Добрий вечір, синочку, — тягнеться руками до нього, повністю проігнорувавши Матросову. — ходи до мене. Як ти виріс за ці дні!
Анна Петрівна виглядає щирою, але її поведінка стосовно Алевтини бентежить. Здається, жінка вгледіла у випадковій знайомій конкурентку на серце хлопчика, або просто боїться опинитись на вулиці без хорошої роботи і зарплатні.
— У нас все добре. Лікарі, на щастя, виписали — і ось ми вдома. Знайомтесь. Аля — перекладач з мого холдингу. Вона люб’язно погодилась посидіти з Сергієм. А це Анна Петрівна, яка жила в будинку друга. Відтепер працюватиме в мене і виконуватиме всі ті самі функції, що й раніше. Сподіваюсь, ви подружитесь.