РОЗДІЛ 10 "Наодинці"

Я мріяла про дитину. Божеволіла  від думки, що не можу  подарувати малюка  коханому  чоловікові, якого боготворила,   любила, підносила до небес.  Моєму колишньому  співмешканцеві  слід було віддати належне. Він терпляче  чекав  результатів  обстеження,  підтримував як міг, не шкодував  грошей  на  дорогі   процедури ЕКЗ.  А після чергової  невдачі здався. І висловив все,  що про мене  думав в найжорстокішій  формі. Неприємні, липкі слова  досі сняться  по ночах,  інколи звучать у вухах і  щораз змушують  насторожуватись, коли  серце прагне   нових відносин.   Минуло три роки після  важкого, пам’ятного дня,  а  я  досі сама. Чого не скажеш про моє  минуле кохання.  Він нарешті  знайшов  щастя у  батьківстві, одружившись  з  довгоногою  білявкою  й  бавлячись з двійнею хлопчаків.  Після  випадкової   зустрічі  з їхнім сімейство, я  ще довго зализувала  душевну  рану, вкотре переживши глибоке розчарування в  собі. Тоді оговтатись  допомогла Оля. І зараз я  вдячна їй  за  підроблене резюме, бо якби не  цей  шалений вчинок,  не бачити мені   щастя  у вигляді  десятимісячного малюка. Сергійко вкотре хапає за носа, змушуючи таким чином  показати  кінчик язика.  Забава   хлопцю явно до вподоби. Він буквально заходиться сміхом.

День котиться  до  вечора. Ми поїли, поспали,  ще раз оглянулись  лікарем,  вкотре перебрали іграшки і  вдесяте підійшли до вікна.  Я  хотіла  погуляти з  ним  під стінами  лікарні, однак  верхнього одягу у  джентльмена  не знайшлось.

Мій  підопічний  вже хоче ходити. Кволо зводиться  на ніжки  й  щосили прагне чимчикувати вперед. Проявляє   всю силу  характеру.

— Спробуймо ще раз, — сміюсь  до нього,    коли  зупиняємось  біля   першої цілі — стільця. Розвертаємось у  напрямку  дверей.

Крок, другий. Вигинаючись,   Сергій  вперто  намагається   дістатись  до  нової  вершини. За  нехитрим,  але виснажливим заняттям (спина   у мене  буквально ломиться  навпіл), нашу  команду  чемпіонів  застає Гриньов, який  безшумно переступає поріг.

— Дя! — вигукує малюк і  сміливо  рветься  тому  назустріч.

— Ого! Здається,  я  пропускаю найцікавіші  моменти! — усміхається  гість, простягаючи   руки  юному  другові. Коли   хлопчик  опиняється  в обіймах, випростовується, підкидає його до  стелі.  А  тоді  фокусується  на мене.  Дивно так  дивиться. Ще дивніше зводить   брову. Доводиться  зніяковіти  та  навіть обсмикати  футболку. Що не так?

— Привіт! — кажу  першою, не знаючи як  поводитись.  За склом  майже ніч, робочий  день  давно скінчився. Ймовірно  зараз доведеться   йти в  порожню квартиру  і  сказати  дитині прощавай. Прощавай  назавжди.  Гігантська  частина мене кричить ні!  За  години, проведені  разом,  моє серце наповнилось  любов’ю  до  сироти.

— Втомилась? — загадково   питається чоловік.

— Та, ні. Ми весело провели час.  Не помітили як вечір настав, — я  щосили намагаюсь втримати невимушеність інтонації. 

— Ти щось обідала?

— Сергійка погодувала, полудень  він також з’їв. У хлопця апетит славний.

— Зрозуміло. Взагалі-то я  за  тебе питався. Малий  харчуванням забезпечений,  а ось тобі довелося  голодувати. Вибач.

Знизую плечима,  мовляв  нічого не сталось.  Саша виглядає трішки стомленим.

—  У вас  був важкий день?

Бос  посміхається куточками рота  і  підходить майже впритул.

— А ти молодець, Алевтина  Матросова.  Я тепер твій  боржник.  Повечеряємо?

— Разом?

— Вдвох, — підморгує  до  Сергія.  — Думаю,  поки доберемось,  облаштуємося,  комусь потрібно буде спати.

— Я…

— Відмовки не приймаються.  До речі, у  мене твій  велосипед. І перестань мені  викати.

— Не можу.

— Що конкретно? Перестати викати? Дозволяю за  неформальних обставин.  Ти ж перекладач у  холдингу?

— Так, я  вам… тобі  вранці намагалась сказати.

— Я почитав  резюме. Приємно здивований  і, думаю,  контракт  укладемо.

— Тобто, я  офіційно ще не працюю?

— Ага! Є привід не викати  за  будь-яких обставин.  Я   привіз  папери з собою. За вечерею обговоримо. А зараз  збираймось.

Я ошелешено кліпаю очима.  Гриньов  зовсім непередбачуваний, але його рішення стосовно  вечора    приймаю з радістю, тому  що  маю  можливість побути з  хлопчиком. Чоловік  без докорів совісті  вмощується  на ліжку,  садовить  малого на груди і  починає гратися з ним в  «тосі». Таким чином   упакування сумок  лежить виключно  на моїй  плечах.

Ну й  нехай. Корона  в  Матроскіної невелика і  тримається міцно. Берусь до справи. Речей  мало, тому незабаром  пляшечки, одяг,  памперси  знаходять  свої місця у  дорожній валізі. І все б  нічого, якби звичні  рухи не проводились під повним  контролем  очей  новоспеченого   керівника.  Я буквально відчуваю   пекучий  погляд на спині,  на  обличчі, на  руках. У напрямку Гриньова  важко не  дивитись. Стримуюсь.  Заїдаю нижню губу.  Всередині  б’є дивний  фонтан емоцій. Від бажання   виглядати  красивою  до  бажання  дременути геть.

— Відпусти губку, — несподівано  звучить  над головою, — прокусиш.

Від раптового звернення Олександра,  підскакую на місці та  різко випростовуюсь.  Брязкальце з шумом  падає на підлогу, в  замість  того, щоб кинутись підіймати, заворожено  зирю на  співрозмовника. Гриньов  не губиться,  він повільно присідає,  намацує іграшку, підводиться, і  все це  робить, не розриваючи зорового контакту.  До тіла  припливає  жар. Мої щоки  наливаються    багрянцем,  палахкотять, наче калина  на морозі.