РОЗДІЛ 9 "Перше знайомство"

«Мені  доводилось  відвідувати курси  для  майбутніх молодих мам», — звучить у вухах щиросердне зізнання,  яке  залишає на серці  пекучий  слід.  Я  — необтесаний  бовдур, що  зачепив  найпотаємнішу  струну  зраненої душі. Я ж знав і  натиснув.   Аля  намагається виглядати достойно. Гордо піймає голівку,   ховаючи смуток  в  глибинах очей. 

Ситуація край  не приємна  для  обох. 

— Ми приїхали? — здивовано  дивиться,  переводячи погляд з мене на  лікарню, і  навпаки. —  Маленький  джентльмен хворіє?

— Не зовсім, — кидаю. Так , хлопчик  здоровий,  але спостерігати  за  ним  ще потрібно.  Я особисто попросив  лікаря.  Чому? Банальна  відповідь: я  до  застигання  крові  боюсь  за  життя малого.  

— Тоді чому він тут?

— Сергій   потрапив  у  ДТП,  у якому  загинули його  батьки,  а  він чудом відбувся   кількома  подряпинами.

 З жахом  прикриває пальчиками  рот.

— А йому  вже сказали? За   тата і  маму?

Нижня губа  тремтить,   глибокі  озерця   повняться  краплинами солоної води.   Алі  щиро шкода  мого крихітного похресника.

— Так.  Я прошу тебе   посидіти  сьогодні з малим.  Думаю,   ти  справишся.

Хаотично киває голівкою і  знову  застигає очима  на стінах лікувального закладу. Слід виходити,   однак  я  продовжую  вивчати риси    обличчя  нової підлеглої.

Коли вона  зізналась  про  роботу  в  холдингу, я   чесно зрадів.    У  мене хороша  зарплатня,  гарні умови  і  премії  високі.  Крім  того, аби кого не набираємо. Тож дівчина, як мінімум,  розумна і  кмітлива.    А задум  залишити її з Сергієм  виник  спонтанно, і  я  про це  рішення  не шкодую.

Є  в Алі  щось особливе. Не  худенька модель, але приємна, спокійна,  тактовна.  І в  квартирі у  неї  ідеальний  порядок.

— Ходімо? — несміливо   говорить, витягуючи із задуми.

— Ходімо. 

Я виходжу  першим,  прочиняю дверцята,  галантно подаю руку. Гаряча  долонька  опиняється у  моїй  широкій  руці. Я відчуваю її ніжність,  ледь помітні  вигини. Делікатно стискаю  та  зазираю у вічі власниці.

 Вона  знову  хвилюється, від чого груденята  вмить здіймаються, наповнюючи легені  повітрям. 

— Дякую, — висмикує поспішно пальчики.

Скромна!

У лікарні    йдемо  до  палати Сергія. Під дверима   здійснюють охорону  двоє  кремезних бійців, з якими знайомлю Алевтину  і дозволяю  впускати дівчину  без перешкод. При спогляданні  охоронців  на   личку  дівчини вимальовується  жахливе занепокоєння.

 Малий, прокинувшись,  перебирає кубики з медсестрою.

— Привіт, чемпіоне! — кажу,  переступивши поріг. За мною несміливо  заходить  ще одна гостя, помітивши яку,  працівниця   закладу враз набуває осяйного вигляду. Здається, їй  не терпиться  швидше дременути геть. Сергій   недовірливо оцінює процесію.

Який  же він схожий  на  свого  батька. Високий    лобик, чорняве у  завитки  волосся,  що  скуйовджено спадає на   чоло,  акуратний  кирпатий  носик. А ще у  нього  дитячі милі губки і  пухкенькі  щічки.

Маленький  янгол  усміхається.

— Дя!

Говорити десятимісячний  малюк  тільки пробує. Він протягує рученята,   щоб вибратись на мої. У серці   оживають всі весни світу, як  тільки він опиняється  в  обіймах. Вдихаю  аромат дитини. Він неповторний і  не зрівняється  ні  з чим. За останній  кілька  днів  хлопчик   звик  до мене, прийняв  і  пустив  у свою  маленьку душу, а я  відповідно,  полюбив  як  свого. Дві самотності   завжди притягуються. Так  і  в  нас  вийшло.

— Сергійку,  знайомся — Аля.  Покажеш їй свої кубики?

— Який  ти  класний, — щебече  дівчина,  бережно накриваючи долонькою  дитяче колінце. — Такий  дорослий,   серйозний. А кубики які   гарні! Поскладаємо?  Ходи до мене  на  ручки.

— Тя! — нагороджує беззубою усмішкою нову  знайому. Сергій  завзято перебирається до  неї.

Не звертаючи  на мене уваги, малий  весело  вивчає пальчиками обличчя Алевтини. Навіть  за  ніс смикає,  аби та показала язика.

— Ви погодували  нашого козака? — між грою звертається Алевтина  до  медсестри.

— Так, на сніданок  була  молочна  каша. З’їв  всю порцію і  запив  чаєм.

— Молодець! — щипає Аля  за щічку. — Каша  —  сила  наша. А ще гарний настрій і  свіже повітря.

— У разі  необхідності — гукайте. Мене знайдете в  ординаторській.  Обід о  дванадцятій.

Аля  швиденько озирається  довкола, детально   вивчаючи  місце знаходження  потрібних  речей. Врешті-решт зупиняється поглядом на мені  й  розпливається в усмішці.

— Думаю,  ми  справимось. Сміливо залишай нас.

—  Твій  оптимізм  радує. Мені  дійсно пора їхати, — відповідаю, подумки вирішуючи куди перше вирушати. —  Постараюсь в  обід заїхати.

—  Добре,  але зачекай хвилинку. Я  зараз швиденько  помию руки. 

Аля!  Вона  боїться  залишатись з крихітним малюком, однак  вперто не виказує свого страху. У принципі, як і я.  Весь мій  досвід спілкування з дітьми —  сюсюкання  до Сергія, коли він  перебував  на руках у  своїх живих батьків.