РОЗДІЛ 8 "Спроба"

— Невже сподобався?   —  Гриньов   різко зупиняється. Його відверте запитання   вибиває  землю з-під ніг. Забуваю дихати. Тільки  хапаю ротом  повітря,  наче   в горлі  зупинився шматочок  їжі.

Я і  без того ніяково почуваюсь! Прокашлююсь.

— Та ні, —  знизую плечима. Такої відповіді  чоловік  явно не очікував.  Сталось щось абсолютно несподіване.

—  Матиму  на увазі.

Олександр поспішно крокує,  а  не тямлю, що робити. Образила. Зачепила  чоловіче самолюбство. Нехай. Я  досі пам’ятаю  «спортивну попку».

— Взагалі-то я  хотіла  поговорити.

— Про  моральну   компенсацію? — він  насміхається,  продовжуючи йти  попереду. Його собака    повільно бреде  на  повідці,  інколи кидає на мене   насторожений  погляд, інколи  взагалі ігнорує. Присутність  чотирилапого,  точніше страх перед  його зубами,  геть позбавляє розуму  здорового  глузду. А ще ці охоронці. Вони однозначно дивляться  на  мене, бідолаху, готові при найменшій загрозі для шефа  розплескати по долівці.

Мимоволі  сконцентровуюсь на  вузьких стегнах чоловіка. Теплі  спортивні  штани,  приховуючи реальні  рельєфи  тіла, змушують фантазію   домальовувати   невидимі   оку контури.  Ні,  так не можна! Даремно я  прийшла.  Мою заминку  з поясненнями Гриньов трактує на власний  розсуд.

— Я дам  візитку  юриста.  Обговорите нюанси. Карлович   з радістю тебе прийме   в  холдингу.

   Зверхній тон  Олександра  чіпає гордість  та  боляче коле душу. Я  ж  з добрими намірами  простовбичила  у сквері  кілька  днів. Я  не спала  ночами, обдумуючи    пояснення  своєму вчинку. Я  вже подумки   сиділа у в’язниці за  шахрайство,  або  продавала  нирку  для виплати штрафу за зірвану у майбутньому   розмову  з японцями.  Години виявились каторгою для  бідолашної  Алі. Взагалі, відколи  Олександр   наблизився  до мого  біополя,  у  житті —  стабільні  нерви.

— Я   працюю  у вас.

Зупиняється. Широка спина повільно  обертається, показуючи  обличчя  свого  власника.  Здивування? Гнів? Радість?  Губи стулені  у вузьку лінію, очі  примружені. Мить — пригне, притисне до дуба і  зробить казна-що зі мною.

— Можливо, — байдуже говорить. Точніше тон  його  професійно поставлений  на  байдужість. — У  мене  мають роботу  сотні    працівників.

— Я прийшла  нещодавно і  власне це  мала  намір  обговорити.  

Під проникливим поглядом  незручно. Переступаю з ноги на ногу  та  обсмикую спортивку. Дощ  пришвидшується, сповіщаючи  про  затяжну похмуру  погоду  на сьогодні, але ми його не помічаємо.

Варто  щось  додати.

— Тобто я   хотіла  повідомити, що подала  резюме до  нашої випадкової зустрічі. І так  сталось, що  Роман  погодив мою кандидатуру.

— Роман? — перепитує,  хоч    прекрасно усвідомлений,   про кого йде мова. Брови  чоловіка сходяться  на переніссі.  Страшно. А як  про японську  сказати?

На допомогу приходить  телефон, який   подає ознаки життя  в кишені Гриньва. Той  повільно тягнеться  за ним,  все ще продовжуючи вбивати   бідолаху навпроти  блискавками з очей.  Слухає співрозмовника  доволі  довго, жодного разу  не  перебиває.

—  Я вас  почув. Звісно,   зараз приїду. Скільки? Хвилин десять.

Холодний  Гриньов  на  мить    тане,  перероджуючись  у  нормального  чоловіка,  яким закарбувався  у  пам’яті  в перший  день знайомства.

— Я  знаю про правила  субординації. Повірте,  я  більше  ніколи не прийду  у сквер, тим паче  нікому  не розповім про  випадок  з  велосипедом. Мені  просто потрібна  нормальна  робота, щоб  забезпечити себе і  щоб…

«Щоб відкласти на мрію», — залишається  несказанним.

— Поїхали, — кидає Гриньов. Зовнішній  вигляд виказує  нетерпіння   швидше  здихатись набридливої мухи,  бо наказ, на мою думку, стосується  кремезного  охоронця  за спиною. Понуро спустивши голову,  відволікаю велосипед  вбік.

— Ти куди? —  дивується  моя  надія  на  хорошу  зарплату.

— Додому. Здається,  ми все один  одному  сказали.

— Ти  завжди така  категорична?

— Виключно в  окремих випадках.

—Ану  стій. Максе,  вантаж    транспортний  засіб  милої пані  у  наший.    Часу  обмаль.

Я  кліпаю широко  розкритими  очима. Бере  мене  з собою? І навіть переодягнутись ніколи.    Схоже Гриньов  любить  вирішувати  за   інших, бо вже  наступної миті   нещасний  «Салют»  котиться   у  напрямку   чорного кросовера. 

— Я… не готова.

— Зі мною слід  бути готовою завжди, — недвозначно натякає і  підморгує. До обличчя  припливає  жар,  а  тіло проймає    імпульс.

На долю секунди похмурий  настрій   чоловіка  змінюється  на  проблиск   юнацького азарту,  розумні очі  знову світяться  захопленням  і  радістю.

— Та не  бійся. Не вкушу. Присідай  в машину, де по дорозі продовжимо нашу  розмову.  Знову виникли нагальні  справи.

Такому  представнику  сильної статті, мабуть,  не можливо сказати ні. При чому у всіх сенсах.

Тривожно. Страшно. Зате  цікаво. Я   повільно забираюсь  на  шкіряне сидіння  позаду водія,  тоді як  Саша   падає поруч. Близько. Зовсім   близько. Моя  рука  знаходить   на  оббивці біля стегна. Його —  за сантиметр  від неї. Коли моє серце  безжально рветься  в  грудях, йому,  здається,   абсолютно буденно. Він думає.