Тремтячими пальцями перебираю край піджака. У душі панує таке сум’яття, наче я вчинила найбільший злочин і жадібно намагаюсь його приховати. Хоча вичинок з підтасуванням резюме можна прирівняти до правопорушення. Викриють. Однозначно викриють.
Озираюсь. У довгому коридорі я самісінька. Більше дівчат з вільним володінням японської немає. На щастя, власник компанії виявляється зайнятим, тому повноваження на підбір перекладача перемістились на його підлеглого. Боязко поглядаю на двері з табличкою з прізвищем кадровика — Роман Щедров. Виникає маніакальне бажання дременути геть, спокійненько забитися в куток і виплакати всі сльози над своєю нещасливою долею. Але ж ні… Сиджу. І вкотре заради Олі, якій не можна хвилюватись.
Нарешті двері прочиняються і у коридор визирає хлопець, на кілька років старший ніж я, але набагато впевненіший, успішніший, нахабніший. Зупинившись на мені поглядом, запитально зволить брову.
— Ви одні?
Мовчки киваю головою. Так, Матроскіна поза конкуренцією.
Легким помахом руки чоловік запрошує пройти всередину. На тремтячих ногах рухаюсь на помах, як поранений метелик на світло вогню. Внутрішній голос вимагає отямитись, та я вперто рухаюсь вперед. Тільки вперед.
— Важко знайти людину, яка володіє стількома мовами, — багатозначно говорить кадровик, приваблюючи очі білосніжною сорочкою з красивою червоною краваткою поверх неї. — Сподіватимемось, що вам і нам пощастило одночасно. Отже, резюме я ваше перечитав. Ще потрібна характеристика з попереднього місця роботи.
На останньому пункті я кривлюсь. Документ дивним чином пан Крокодил не встиг підготувати.
— Її донесу пізніше, — вимовляю благальним тоном.
— Ні, ми самі зробимо запит Герасимовичу. Він мій добрий знайомий. А поки що повірю на слово. Все-таки ви із солідного бюро до нас прийшли. Сьогодні отримаєте перше завдання. Терміново необхідно перекласти деякі документи.
— З англійської? — обережно запитую.
— Чому? — щиро дивується. — З японської. Зараз пройдемо у юридичний відділ, де отримаєте висхідні дані й дізнаєтесь строки виконання. Але спершу проведу коротку екскурсію компанією та покажу ваше робоче місце.
Якщо до того ноги тремтіли, то відтепер вони буквально підкошуються. Понуро бреду позаду Романа, рахуючи хвилини до свого тріумфального фіаско.
У критичних ситуаціях мозок людини працює не аби як продуктивно. Від думки, що вдасться викрутитись з непростої ситуації, руки чешуться швидше взятись за діло.
Попрошу Віку допомогти. Щоправда, доведеться гарненько віддячити, але що поробиш, коли сам пригнув в яму проблем.
Офіс Гриньова просто шикарний. У такому місці працюй — і хочеться. Інтер’єр, меблі, все до найменших дрібниць обдумано та підібрано в тон. Навіть горщики під вазони вдало пасують до кольору стін.
— Як вам дітище Олександра Олександровича? — питається кадровик, підгледівши моє розглядання.
— Вражає. Доволі велика компанія. Буду рада працювати разом з вами.
— Особисто зі мною? — улесливо посміхається гід та поспішає представити черговий конференц-зал, змінивши тему. — Здебільшого перемовини проходять ось тут. Вам слід гарно орієнтуватись в будівлі, тому можу видати план.
— План? — перепитую. Увага цього Щедрова приємна. Очі одразу сканують безіменний палець на правій руці. Каблучка відсутня. Ей, Матросова, зупинись. Ніяких службових романів. Ніяких!
Надалі переходимо у царство юристів. Супутник знайомить мене з приємною дівчиною модельної зовнішності. Ася, мило усміхнувшись, подає червоненьку теку з паперами. Серце холоне, коли перед очима постають незрозумілі символи. Та мені року не вистачить на переклад цього витвору!
— Не хвилюйтесь, пані Алевтино, — говорить над головою Роман. — Ви справитесь. Ваш кабінет, до речі, поряд з моїм. Якщо виникнуть питання — звертайтесь.
— Добре, — кажу і одними очима дякую за підтримку і пораду. — Та зараз піду на попереднє місце роботи. Я ще офіційно не звільнилась. Крім того, маю проєкти, що потребують доопрацювання.
— Звісно, — ввічливо усміхається. — Та переклад потрібний на завтра. Віддасте його Асі. Гарного дня.
Нарешті я виходжу з холдингу. Ноги зі швидкістю світла несуть мене на зупинку громадського транспорту. Подумки я вже у бюро біля подруги. Поки тягнусь переповненою маршруткою, на телефон приходить сповіщення від Олі.
«Сонечко, як пройшла співбесіда? Тобі дали завдання?»
«Дали. Але радості від того мало. Я нічого не тямлю в японській».
«Ти ж молодець. Щось придумаєш».
«Ага. До першої зустрічі з японцями».
«Не падай у паніку. З ними холдинг рідко співпрацює. А зраз взагалі не буде інших перемовин, бо у Гриньова якійсь особисті проблеми».
«Проблеми»?
Чому серце так безжально тріпоче в грудях, чому горло ріже спазм, а думки повністю займає мій новоспечений керівник?