Телефон відриває від перегляду папері, що копою зібрались на столі. У багатьох з них є помилки, тому ретельно вивчаю кожне слово. Звісно, їх можна було уникнути, якби моя вагітна секретарка не була трішки уважнішою. Здається, дівчині пора на відпочинок. Невдоволено морщу носа.
— Слухаю, — вимовляю рівним тоном, притаманним професіоналу. Уявлення не маю, хто турбує з невідомого номеру.
— Пане Гриньов? — несміливо вимовляє строгий жіночий голос по ту сторону зв’язку. Настільки офіційний, що мимоволі відкладаю документи, повністю зосереджуючись на її персоні.
— Слухаю.
— Вас турбують з поліції, — продовжує, після чого скоромовкою називає прізвище і посаду. Я особливо не вслухаюсь. Погане передчуття підступає до горла хвилею паніки. — Андрій Марський — ваш знайомий?
— Припустимо.
— Його автомобіль пів години тому потрапив в дорожньо-транспортну пригоду. Мені дуже шкода…
Тиша — зловісна, тягуча, нетерпляча.
— Що конкретно шкода? Поясніть нормально, — закипаю, міцно стискую ручку в похололих пальцях.
— Андрій та його дружина померли на місці. Хлопчика зараз транспортують в реанімаційне відділення, стан його задовільний.
Продираю горло, відчуваючи близьку втрату свідомості. Краватка на шиї смертельним кільцем здавлює шию. Силою зриваю противний аксесуар і жбурляю геть.
— Ви можете приїхати? — питає жінка.
— Скиньте адресу, я вирушаю.
Телефон відмикається, а я наче поринаю в транс.
Ні!
У серці — невимовний біль, у душі — порожнеча. Холодно. До стуку зубів холодно.
Закриваю обличчя руками, ховаю губи в долоні аби не закричати на весь світ.
Андрій — мій найкращий друг, моя опора і порада. Мій названий брат, з яким прийшов з дитинства у доросле життя. Пліч –о-пліч. Рука об руку. І тепер його немає. Його життя обірвалось, забравши кохану жінку з собою.
Ні!
Ми обоє без роду, без племені. Два хлопчаки з дитячого будинку, які зуміли підкорити світ і вибратись на його гостру вершину. Скільки ми пережили разом? А скільком планам не судилось збутись?
Я зриваюсь дна ноги, хапаю пальто та майже біжу до ліфта У приймальні застаю розгублену Олю, яка нетямуще кліпає великими очима.
— Мене не буде до кінця дня. Всі справи розкинь по заступниках, а зустрічі, де моя присутність обов’язкова, перенеси на наступні дні.
Вона не встигає кліпнути, як двері кабіни зачиняються за моєю спиною.
До місця аварії їхати недалеко. Подія сталась на одній з головних вулиць міста із шаленим рухом транспортних засобів. Я самотужки кермую, тому обгороджену територію, кілька поліцейських автівок поруч, помічаю одразу. У голові панує справжній безлад. З останніх сил змушую себе зібратись та діяти раціонально. Тягар поховання та турбота про маленького сина загиблого товариша відтепер на моїх плечах. А ще бізнес Андрія. Я просто зобов’язаний все вберегти заради світлої пам’яті останнього та безтурботного майбутнього мого похресника.
Жінка у форменому одязі, яка вочевидь повідомляла про аварію, зустрічає безпристрасним обличчям, характерним для людей, котрі бачили багато і не надто хорошого.
— Вітаю, — простягає вона руку та після короткого потискання обертається обличчям до місця трагедії. — Водій не справився з керуванням, машину знесло і на великій швидкості кинуло у відбійник. На жаль, удар виявився такої сили, що шансів на порятунок у водія та пасажирки не було. Малюк сидів у дитячому кріслі, що врятувало його від неминучої загибелі. Вважайте, родився у сорочці.
— Де тіла? — запитую осілим голосом. Події навколо відбуваються наче у фільмі, героєм якого я випадково став.
— Відвезли у морг. Після розтину зможете забрати, — без жодних емоцій відповідає поліцейська, при цьому вичитує бланки у своїй теці. — Я зателефоную. А зараз рекомендую поїхати в лікарню до малого. Ймовірно, йому потрібна медична допомога. А у наш час вона недешева.
— Так, мабуть, — я кошусь на автівку, яка лежить перекинута доверху колесами. Передньої частини практично немає, ввігнута всередину. У пасажирів реально не було шансу. На білому металі помічаю величезну буру пляму крові і від того всередині підступає нудота. Поспішно відвертаюсь. Жінка вловлює мій стан і тільки шумно затягує повітря, нагородивши жалісливим поглядом.
— Куди помістять машину? — питаю, відступаючи до проїзної частини.
— На майданчик тимчасового утримання транспортних засобів. Після закриття кримінального провадження вирішуватиметься її доля.
— А ви впевнені, що Андрій не впорався з керуванням? Можливо, йому допомогли.
— Я розумію вашу тривогу. Ваш друг був доволі впливовою людиною у бізнесових колах. Для того, щоб переконатись у справності машини, проводитимуться експертизи.