РОЗДІЛ 4 "На порозі змін"

— Ех, подруго,  не виклалась  ти на всі  сто відсотків. Ось і втік  поспіхом з квартири. Даремно не одягнула  короткий халат, — продовжуючи  розмірковувати вголос,  вкотре не  дає спокою Оля. Зараз  вона в буфеті  на  черговому  перекусі,  тож говорити  має хвилину. Чого не скажеш про мене. Товстенький  Юрій Герасимович  скоса  поглядає поверх масивних окулярів, висловлюючи останнє китайське.  Відчуваю  душею,  ще трішки  беззмістовних розмов — і    викличе  на індивідуальну  бесіду, під   час якої котре  відверто висловиться,  що платить  виключно за  роботу, а  не  за теревені.

Морщу гримасу вслід  прискіпливому  керівнику   найбільшого бюро перекладів у    нашому  місті. Найбільшому і  з наймізернішою   зарплатнею.

«Престиж — наше все» , — любить  говорити бухгалтерка і за сумісництвом  дружина його  величності,  ховаючи  гарненьку суму в   сейф.  А  нам, рядовим співробітникам, доводиться перебиватися   заради цього престижу і  жити надією на  високооплачувану  роботу з  характеристиками, котрі  надасть  директор.  У далекому майбутньому.

— Оленько,   пан  Крокодил   вийшов  на полювання.  Я  наберу  пізніше.

— Ти ж не забудь прийти  до нас  на   третю годину. Тобі  призначено.

Та пам’ятаю я,  тільки відпроситися   в  Герасимовича проблема.  Його як на  те їдка муха вжалила.

— Угу, — відповідаю  та відмикаю  з’єднання. Не хочу   турбувати  вагітну  дівчину. Та  надія таки  втекти   жевріє в серці подібно свічці — палахкотить і  погрожує будь-якої миті  згаснути.

Для  більшого  заохочення  Оля  надсилає кумедний  смайлик. Усміхаюсь.  І  стаю  застуканою на місці  вчинення  правопорушення.

— Алевтино Михайлівно, зайдіть до мене. Негайно!

Керівник,  непомітно наблизившись,  видавлює  останнє слово  наче  дує   мильну  бульбашку. Герасимович  — людина серйозна і  дуже сувора. Здається, я  влітаю  на чергову  санкцію у вигляді   недоплати.

Кинувши  на чоловіка  швидкий  погляд,  ховаюсь за монітором.  Букви розпливаються перед очима.   Ні,  в  такій атмосфері  неможливо  працювати. Моє терпіння хлюпає через край, тому рвучко підводжусь  на  ноги. Рішучість висловити  директору  свою думку  про бюро і  зарплатню, буквально  окриляє, відсуваючи  на   другий  план Гриньова  і   нашу зустріч сім днів  тому.

Ці сім днів  були  для мене неймовірно важкими морально. Надокучливий  фантом  чоловіка повністю позбавив  сну  і здатності  логічно мислити.  Що не думка — Олександр. Що не  крок  в  сторону — його усмішка. Сказати,  що я  закохалась? Та ні, просто  зірки зійшлись таким чином, що внутрішній світ  Матроскіної збентежився раптовою  новою  пригодою. Принаймні,  так  сьогодні я  заспокоювалась,  ковтаючи гарячу каву  перед телевізором,  з якого Гриньов  розпинався  про перспективи  будівництва  нового  жилого комплексу. Пам’ятаю,  дивилась і  не  могла повірити, що цей  чоловік  - простий  смертний. Смертний,  що був  у  моїй крихітній комірчині.

Так,  шеф  не любить чекати.

Мене  проводжає десяток   дівчат,  що   постійно трудяться  над перекладами   у своїх  ноутбуках.

Відчуваю,  що кожна  з них щиро  співчуває.

Під дверима Герасимовича   сміливість розвівається  подібно диму  осінніх вогнищ,  а серце в  грудях   стукотить від страху — непереборного та  інтуїтивного. Перший  стук. Мовчання. Другий.

— Алевтино,  не  стовбич там! — роздається  грубий  голос керівника.

Видихаю та  поки  не передумала,  прочиняю дверне полотно. У приміщенні  пахне   домашньою випічкою з місцевої пекарні, але запах ніяк не  турбує  власника. Він спокійно  ховає в  шухляду  пиріг,  складає руки на столі  замком,  дивиться   наче перед його ясним зором    муха, що сіла на улюблене  варення.

—  Мені  набридло, — врешті -решт  вимовляє.

— Не зрозуміла.

— Ну, ти  непоганий  працівник, але мені  набридло дивитись  на  твоє  повне зверхності  і  самовпевненості   обличчя.

Чути подібне — ніяково  і  образливо. Таких рис  характеру  за  собою ніколи не помічала. Однак,   хід  розмови  явно очевидний. Мені  натякають на звільнення.

— Мені  написати за власним  бажанням? — відверто запитую.

— Було б  ідеально.

— Згода. Але мені  потрібні рекомендації, щоб швидко знайти  нове місце.

— Без проблем, — байдуже махає рукою  та  знову тягнеться  до  шухляди зі  смаколиком. Пора  на вихід.  Та я,  набравши повні  груди повітря,  наважуюсь  на чергову  помилку у своєму  житті.

—  Напишіть,  будь ласка,   характеристику  сьогодні.  Не відтягуватиму  з   пошуками  роботи.

— Сьогодні? — і  без того вузькі  очі підозріло  зіщулюються до тонких ліній  на масній  фізіономії. — Маєш  перспективу?  Зізнайся,  вже щось  знайшла?

Ну, яка  різниця? Питання   красномовно застигає на язиці, та  Герасимович   безапеляційно  здогадується про мої плати.  Інший  би  на його місці  добросердно помахав ручкою, зронив сльозу і   побажав  щасливої дороги. Інший   та  не він. Людина  -  настрій,  людина  - підлість. Людина, яка   терпіти не може  мене на  квадратних метрах бюро,  однак взяла  на  роботу,  тому  що колись була  «винна» моєму покійному  таткові за  доволі  неприємних обставин.