Телефон у кишені нещадно зриває мій підйом на п’ятий поверх. Це ж треба, щоб ліфт зламався в понеділок, з самісінького ранку, у зливу.
— Слухаю, — захеканим голосом відповідаю Максиму.
— Шеф, ви затримались. Все гаразд?
— Більш чим. Я скоро буду. Повідом в офіс, що сьогодні приїду.
Пригода з дівчиною плутає всі плани виспатись і зробити собі несанкціонований вихідний. Все-таки останній я заслужив. Протягом двох місяців працював без відпочинку і за чітко розпланованим графіком дня, доки на моєму столі не з’явився бажаний контракт з іноземними інвесторами.
Скинувши з плечей нелегку ношу, поспіхом спускаюсь за другою. Незнайомка покірно чекає під дощем, чим викликає щире здивування. Рани ранами, але дістатись під’їзду можна було.
— Вирішила простуду дістати на додаток? — незадоволено питаю, на що одразу отримую колючу, мов шип троянди, відповідь.
— Вирішив собаку потренувати на живих людях?
— Не зрозумів, — мої брови летять верх. Зухвале, невиховане дівчисько. Уважніше придивляюсь до рис обличчя. Щось є в них знайоме. Ми однозначно раніше зустрічались. Але в одному ліжку не були точно.
Ситуацію прояснює Бакі. Як тільки постраждала робить крок, собака злобно вишкіряє зуби. Здається, він сприйняв команду «стерегти» занадто прямолінійно.
— Вибач, — винувато говорю та обхоплюю дівчину вище ліктя. — Я допоможу вибратись на п’ятий поверх.
— А ліфт? — злякано блимає величезними віями.
— Сьогодні явно не твій день, і схоже не мій, бо ліфт не працює. Тому готуйся до сходження.
Важке зітхання прорізає вологе повітря. Ми обоє промокли до нитки і від тієї неприємної сирості починають стукотіти зуби.
Нарешті дістаємося квартири. Кілька хвилин відновлюємо дихання перед вхідними дверима, а тоді нарешті завалюємось на квадратні метри. Свого чотириногого друга я завбачливо залишаю на площадці сходових маршів.
У приміщенні тепло і дуже тісно. Квартира за розміром нагадує невеличку «хрущовку», яку я орендував з друзями у студентські роки. У мініатюрному коридорчику спершу знімаю своє взуття, тоді допомагаю господарці помешкання.
— Тобі потрібно присісти. Керуй, куди провести і де знаходиться аптечка.
— Я спершу переодягнусь. Одяг мокрий й брудний.
— Це ми легко. Я так розумію, спальня праворуч.
Я знову ставлю її у незручне становище. Ну що поробиш, прощатись чомусь зовсім не личить джентльменам.
— Думаю, здатна впоратись сама. Медикаменти знайдеш у шафці, що у ванній кімнаті. Але якщо підеш, я не ображусь.
Здається, моя присутність починає когось сильно нервувати. Нервувати чи бентежити? Мало того: ледь наблизився аби прочинити двері у спальню, вона відскочила як ужалена.
Відправляюсь на пошуки заповітної аптечки. У ванній також тісно, водночас незвично світло і різнобарвно. Всі кольори веселки примостилися на стінах у вигляді дрібної мозаїки. Нестандартно.
Повсюди виключно жіночі засоби особистої гігієни. Відмічаю наявність однієї зубної щітки. У глибині свідомості зароджується суто чоловічий інтерес: проживає сама.
— Гей, ти де? — долітає з іншого кінця квартири голос дівчини.
—Ліки, — відповідаю, несучи попереду себе заповітні пляшечки. Останню знаходжу на кухні. Розмістившись на табуреті, вона детально оглядає свіжі подряпини. Зворушлива така, беззахисна, трішки зніяковіла моєю присутністю . На ній джинсові шорти і широченна футболка, в якій запросто можемо вміститися разом. Поставивши знахідку на стіл, нависаю над нею горою. Чого чекаю — сам не знаю.
— Дякую. Я справлюсь сама.
Так впевнено говорить і викарбовує кожнісіньке слово, що чоловіча самовпевненість одразу чинить безапеляційний спротив. Хмикаю, підтягую свої спортивки, присідаю навпроти оголених ніжок, нахиляюсь за антисептиком. І все це роблю не розриваючи зорового контакту з шатенкою. А коли кладу долоню під щиколотку, обробляю і знову дую гарячим повітря … Вовтузиться на стільці…
Аура навколо повниться флюїдами бажання…
Я відходжу на крок, а вона нарешті починає дихати. Чого приховувати… я теж.
Дзвінок на її телефон повертає обох до реальності подій. Кошусь на гаджет, що лежить на підвіконні. Мама, подруга, коханий?
Натомість дівчина швиденько приховує від мене екран і натискає кнопку беззвучного режиму.
— Вибач, що так сталось, — розводжу руками, направляючись до виходу. — Не потрібно проводжати.
Однак та шкутильгає в коридор, де нишпорить на верхній поличці вмонтованої шафи.
— Ось візьми. На вулиці сильний дощ.
— Дякую, — говорю, на мить застигнувши у зелених очах. Знайомі. Вони такі знайомі. — Гарного дня.