РОЗДІЛ 2 "Скромна подорож"

Якщо мене запитають, чи  люблю осінь, я  покладу  руку  на  серце і  щиро відповім — так  від сьогоднішнього дня.  А  ще просто обожнюю дощ, калюжі  й   кудлатих псів, на яких  з дитинства  маю  особливу алергію —  страх.

Ольга  гарантовано  знала, що її  любий бос вибереться  у сквер  з цим  страхітливим чудовиськом,  трішки меншого за мене зросту,  і  промовчала. Звісно, я б нізащо   не  піддалась на  подібну авантюру. Он він бреде  збоку  та  байдуже обнюхує  все  на  своєму  шляху  до мого  дому.   

Але вернімось  до  погоди. Я  взагалі-то людина  теплолюбна, сонячна  і зовсім не вітряна.  Блакитне небо,   спокійний  шелест вітру,  яскраве  сонячне проміння — моє натхнення й  улюблений  стан природи. Але  хто знав,  що  вподобання можна  змінювати. І доволі  різко. Варто вдачі  замелькати на  обрії.  

Тільки  вчора  план найкращої подруги  познайомити мене  з   потенційним роботодавцем  видавався  вершиною  безрозсудності, як  вже  вранці я  тішусь його  мовчазною компанією і суровою фізіономією.

Проте серйозність  чоловіка видається мені  вдалою акторською грою.  Ну,  лишень уявіть:   непроглядна сірість, дощ  стіною і  два одиноких супутники, один  з яких  їде, а  інший  натхненно штовхає.  А, забула. Процесію  супроводжує  мокрий  монстр з величезними,  пониклими донизу  вухами.

Як  же холодно. Мимоволі  зіщулююсь, як равлик  перед…

— Зручно? — звучить над вухом  лукаве  питання Гриньова. Повільно скеровуючи наш транспортний  засіб у  вигляді  металевого коня  на двох  колесах, з  механічним приводом  у складі двох  педалей,  на якому, до речі,   розмістилась я  — принцеса – постраждала,  чоловік впевнено  крокує  вперед немов  самурай  до цілі.   

І  при чому він  занадто близько  дихає  мені в  шию. Неприємно так  дихає ментолом і залишками  ацетальдегіду  після вчорашньої  чергової гулянки,  та я  мовчу. Мовчу  заради Олі,  яка  шкуру  з  мене  спустить,  дізнавшись  про провал  операції «Салют». Хоча ,  тут питання  двояке. Все-таки  Гриньов  покірно веде велосипед у  напрямку мого  місця  проживання.

Спиною  пробігає неприємний  холодок. Я   зовсім не планувала  в  день  першого знайомства тягнути  Олександра  до себе додому. Тому   мозок,  який, на  щастя  не  постраждав від падіння,  починає хаотично відтворювати  слідові картину мого  ранкового збирання   на  прогулянку. Так, шкарпетки  ніде не валяються,   посуд помила  звечора,  ліжко  не  встигла  застелити,  але то не біда…

А…

А піжама  в   милі  рожеві слоники з  такими симпатичними  рюшами на  колінах?

Не пам’ятаю!

Ох, хоч  би сховала  її  в  шафу! Вистачить  для одного ранку  тваринних акцентів. Якщо  відверто,  мені  край   ніяково  за  оцей  кумедний   спортивний костюм, який  більше підхожий  для  домашніх  посиденьок,   ніж  для  занять спортом, але ідея  відправитись на пошуки  роботи  на  велосипеді  виникла спонтанно.  Тож часу вибирати  луки я  край не  мала.

— Ти язик  поранила? — не відстає  власник  винуватця  ДТП.

— Та ні.

— Ні  — не поранила,  чи ні — незручно?

— Одне і  друге  в   спільному знаменнику. Ліпше мовчати,  коли …

— Коли попа  не  спортивна  і  погано вміщається  на  рамі  чи  коли не дивишся   по сторонах?

Оце вже камінь у мою   пишну грядку.  Так, не спортивна,  але гарної,  жіночної форми.

— Ну, знаєш, — обурююсь  та  роблю спробу  сплигнути на  землю. Скромна подорож закінчилась.

Дратує. Гриньов вчасно   вивертає кермо,  не  дозволяючи   приземлитись  і  вкотре зустрітись з бруківкою.

— Ти  що твориш?  Все-все я  пожартував. Ми майже  приїхали.

Зупиняємось  під аркою,  що веде  у внутрішній  двір  житлового комплексу,  де власне знаходиться скромна, середньостатистична   однокімнатна квартирка з непримітним  інтер’єром.  Нехитре,  але  власне житло дісталось мені  у спадок  від батьків.  Я  виросла  в  цих стінах. Ще   пам’ятаю  їх обклеєними світло-зеленими шпалерами, під якими  замаскувались  старі  пожовклі газети.  Та й  зараз вдало користуюся чавунними батареями,  що  колись сушили повзуни  маленької  Алі. Кожний сантиметр  помешкання нагадує про тата і  маму,  про  їхній  сміх, про їхню любов  до мене.  Після  аварії, що забрала  життя  моїх найрідніших людей,  я  відчайдушно міряла  перебратись,  зненавидівши все до найменших дрібниць. З  часом  змирилась. Поставила  за ціль  зробити ремонт. Але зарплати  вистачає тільки  на  хліб, комуналку, і  решту  необхідних речей  для виживання  представника  середнього класу.  Посада  в  холдингу Гриньова  є  моїм  шансом  «підтягнути хвости». І цей  шанс   необхідно використати.  Однак  совість  та розум Матросової   вирішили не працювати в спільному напрямку. Тому  я  коректно  підбираю способи сказати «прощавай». 

— Дякую,  далі я  сама,  — повільно   сповзаю з рами та  намагаюсь зробити крок  повз лицаря  з  собакою. Підсвідомо  розумію,   що пора тікати, однак  ноги  вперто  стоять на місці,  а очі  необдумано залипають на  правильної форми обличчі співрозмовника.  Навіть  бувши втомленим і  з ледь помітними слідами  гарного відпочинку, Олександр  не втрачає  природної вроди,  нахабної харизми,  впевненості   керівника. У житті він набагато  красивіший,  ніж  його  передав  блакитний  екран. Найбільше привертають увагу губи — ледь розтулені та  злегка  покусані. Цікаво,  сам  з нервів  прим’яв   делікатну  шкіру  чи  допомогла  глянцева красуня?