РОЗДІЛ 1 "Салют"

Осінь  за вікном пихтить  по-особливому туманно,  волого,  сиро  і  вітряно. Ненавиджу   мгичку, калюжі  під ногами й  супутні розлади негоди —  мокрий  одяг, зіпсований  настрій,  болото  на лапах мого любого Бакі. А він, пронира, давно прокинувся і  безжально стягує  ковдру  з мене сонного і на додачу трішки захмелілого. Вчора  я  хрестив  сина   свого найкращого друга Андрія. Свято видалось   чудовим і  атмосферним. Спочатку  стандартна  програма,   після  чого довгі  посиденьки  за душевними розмовами,  спогадами про дитинство.

— Бакі, відчепися. У  мене сьогодні вихідний. Зараз комусь накажу  сходити з тобою на вулицю.

Гарчить,  вочевидь  висловлюючи невдоволення.  Покривало  вкотре опиняється на  підлозі. Діватись  нікуди, тож доводиться  на очах цього  кудлатого пройдисвіта  одягати спортивні  штани  та  анорак.   Пробіжка  однозначно скасовується, а  пройтись  доведеться.

— Бачиш, збираюсь, — бурмочу  під ніс, коли собака  нетерпляче  виляє хвостом  під дверима, намагаючись прискорити  процес кволого  бовтання  по  квартири  його  господаря. Голова  болить  нещадно. І наче пив  небагато.

Охоронець  в  коридорі, помітивши  маленьку  делегацію, не встигає приховати   роздратування  на  довгому обличчі. Ще б пак! Пхатись  під  дрібний  дощик  хочеться тільки  чотириногому і хвостатому.

— Макс, залишайся, — махаю я  рукою. — справимось самі…

— Але,  шеф…

— Все нормально.  Сумніваюсь, що саме сьогодні хтось  захоче мене вбити, — злітає саркастичне припущення  з моїх губ.

— Тоді  на  зв’язку.

Звісно,  на зв’язку і  на  повідці — два  принципи, які  керують життям Олександра Гриньова. Перший пов'язаний  з роботою,  другий  —  з моєю  собакою. Бакі у  мене  нещодавно. Я взяв  з притулку пораненого бідолаху, коли мій  старий  і  добрий   пес  відійшов  у  небуття.  Після повільного Бакса метушливий  Бакі  виявився  справжнім тайфуном, який вимагає уваги більше ніж  будь-яка  примхлива  жінка.

Собака  лащиться і  крутиться   під ногами. Ревнує! Я чухаю  тварину  за вухом, виказуючи всю   приязність і  любов. Нам вдвох не погано, а спустити пар завжди є з ким.

Переступивши під’їзд  новобудови, повністю,  безоглядно, і покірно віддають у  владу  осені, яка вмить омиває обличчя прохолодними крихітками-краплинками. Препаскудна  погода!

Натягаю капюшон та  швидкою ходою направляюсь до місцевого скверика,  де завжди вигулюю непосиду. Бакі, вимахуючи кудлатим віялом, весело біжить попереду, обнюхує найменший виступ і  покірно  терпить до  дозволеної території.

Сьогодні у  парку  порожньо. Навіть звичних  до  ранкових пробіжок  спортсменів не видно. Здається,  робочий  понеділок всі вирішили розпочати з  кількох лишніх хвилин під теплою ковдрою.

Користуючись  можливістю,  роблю  необдуманий крок, а саме  відчіпляю повідець  та  ховаюсь під розлогим  дубом  від дощу, що підсилюється з кожною наступною хвилиною. 

Бакі  не вірить власному  щастю.  Собака буквально рве  землю кігтями, підстрибує і  щодуху  мчить за перший ліпший кущ.

Нехай повеселиться. Та раптом:

— Ай!

Гавкіт, дзвін металу  об бруківку. Що за?

Вилітаю слідом  за чотириногим шибеником. Серце вже малює страхітливу картину:  щось  сталось  з моїм  улюбленцем. Та видовище набагато  не приємніше, ніж спало  на  думку.

На  покритті червоненький велосипед лежить вигнутим  догори, а поверх переднього колоса —  попка у  рожевих, плюшевих  штанцях, викинуті  вперед  долоньки, які  взяли на себе удар від падіння,  і кучерява голівка,  заплутана у  нетрях  величезного капюшона з  крихітними вушками. Диво-звір!

Попка  ворушиться, видаючи спроби її власниці  подати ознаки життя. Поруч  одразу  вимальовується  Бакі, в очах якого   безмежне каяття. Дідько! Здається пес  став винуватцем  падіння   рожевого диво-звіра.

— Ей,  ти як? — нахиляюсь над постраждалою та  бережно обхоплюю з талію.

— Було б ліпше,  якби допомогли підвестись, а  не обдумували  хто на кого наїхав. Як собака? — додає крекчучи.  — Він так   швидко вибіг,  що я  не встигла загальмувати.

— Нормально. Наче цілий,  що не скажеш про тебе.

Оглядаю  подерті  коліна, котрі  блимають на світ свіжими саднами крізь непоправно знівечені штанини. Незнайомка   пищить,  важко  випростовується,  і  пробуджує в мені  почуття вини. Нарешті  ставши на ноги,  вона проникливо  окидає  поглядом  свій  транспорт, тоді  коситься  на собаку, й  нарешті  знаходить мою стурбовану  фізіономію.

— Розслабся! Всі  живі й  майже  здорові. Потрібно рани  обробити.

—  Я  живу  неподалік, — говорю перше, що приходить на думку й  осікаюсь.

— І я, — несміливо  перебиває. 

А  дівчина нічого так. Довге  каштанове волосся, зібране  на  потилиці в  легкий  кінський  хвіст,    кругленьке личко,  розпашіле від пережитих емоцій,  величезні  темно-зелені очиська  з тихою покірністю в  глибинках,  акуратний  носик, і  губки — кругленькі,  трішки обвітрені й… подряпані. З нижньої  тонесенькою цівкою  стікає багряна  краплинка.

Вгледівши її, піддаюсь нападу  тривоги.