Оновлення 16

Частина 2

Орбіта Сегони-3. Космічна яхта “Цукерка”, порт приписки Шарден

З десяти Зоряних Домів, що розселилися по галактиці Таріон, справжня військова міць була притаманна лише чотирьом — Сайгару, Харіді, Шардену і Вільним землям, хоча й у кожного з інших був свій, нехай і невеликий, космічний флот. Але якщо космічні сили Дев'яти Домів являли собою насамперед наукові інститути, націлені на вивчення глибокого космосу, Вільні створювали свої війська заради того, щоб псувати життя іншим.

Конфлікти всередині Дев'ятки виникали рідко, до військового протистояння за тисячу років дійшло лише один раз (звичайно ж, між Шарденом та Харіді), та й тоді дипломати досить швидко все залагодили. З Вільними ж сутички траплялися постійно.

Так само, як і на прабатьківщині, найбільше від набігів страждали території Шардена; в галактиці, як і на планеті Таріон, вони виявилися найближчими сусідами Вільних.

Іноді ситуація загострювалася, іноді наставав тихий період, який міг тривати роками, але в минулі тридцять років напади почастішали настільки, що деякі журналісти почали називати це таємною війною

І не атакували ж відкрито, але шкодили як тільки могли: знищували автоматичні наукові станції, грабували енергетичні склади та поодинокі поселення на астероїдах, створювали перешкоди для портальних переміщень, викрадали кораблі у приватних осіб, — тобто поводилися так само, як колись їхні пращури на материнській планеті. Але людей до пори до часу не чіпали.

Шарді двадцять років життя поклав на те, щоб захистити простір Шардена від свавілля Вільних. Це було нелегкою справою, адже набіги траплялися в найрізноманітніших точках, без жодної системи. Де саме відбудеться наступний напад, передбачити було неможливо. Відповідно, неможливо було і попередити його. Протести, що пред'являлися Вільному Дракону, викликали в того лише презирливу гримасу: доведіть, мовляв, спочатку, що це ми, а потім говоритимемо. Але все ж таки, завдяки вправності Шарді та його розвідки, кілька атак було припинено. Однак Вільним і після цього пред'явити не було чого. Всі кораблі нападника самоліквідувалися, щойно попадалися на гарячому.

Ніхто з сусідів допомагати Шардену не поспішав аж доти, доки Вільні, випадково, а може, навмисно, не зачепили їхні інтереси. Першим отямився Олександр Дванадцятий після того, як зник його транспорт із якимось дуже цінним обладнанням для портальних станцій. Разом із технікою було викрадено і обслуговуючий персонал — чотирьох інженерів.

Відмарковано втрачені агрегати було так хитро, що відстежити їх вдалося без особливих зусиль. Знайшлося викрадене на другій планеті в системі Вільних (планета ця була майже не придатна для життя, проте багата корисними копалинами, і Вільні розгорнули на ній активне промислове виробництво). А ось далі справа не пішла. Доступу в цю ділянку системи не було навіть у дипломатів. Цінне обладнання повернути так і не вдалося, як, втім, і з'ясувати щось про долю харідійських інженерів. Припускалося, що їх могли зробити рабами і змусити працювати в нелюдських умовах.

І ось тоді Шарді присягнув, що дістане Вільного Дракона, чого б це йому не коштувало. Бо обладнання — то таке… не збідніє Олександр від його втрати, а люди — цілком інше. І не має значення, шарденці вони чи харідійці — тепер усі під загрозою. Ще з таріонських часів відомо, що дракон, котрий хоч раз убив людину, не припиняє цього робити й надалі і стає в результаті людожером. На жаль, Вільний Дракон нічим не відрізнявся від хижих звірів. Сегона стала тому підтвердженням.

Зараз Вільні (драконячі діти!) були на крок попереду, тож Шарді поспішав додому, щоб якнайшвидше взяти реванш.

***

Відаль, якому Фернан був зобов'язаний своїм порятунком, належав до штучно створеної раси електронно-біологічних організмів, яку в просторіччі називали елоргами чи кіберами.

Технологію виробництва елорґів було налагоджено приблизно сімсот років тому. Відкриття відразу одинадцяти планет земного типу і вихід Домів з Таріона потребували значно більшої кількості населення, ніж таріонці були здатні відродити природним шляхом. Тоді й створили перших кіберів — як робочу силу, солдатів та обслуговуючий персонал.

Власної репродуктивної функції елорґи не мали. Для кожної нової партії працівників вирощували нову лінійку клонів, щоразу відмінну від попередньої та завжди не дуже велику. Це дозволяло створити серед кіберів варіативний ряд не гірший, ніж у людей. Якщо простіше, то елорґи мали не меншу індивідуальність, ніж люди. Вони й зовні від людей мало чим відрізнялися. Іноді в натовпі кібера можна було впізнати лише за наявністю на скронях імплантів із кристалічного літанію, які в народі прозвали електронною душею. Літанієві кристали посилювали ментальні можливості організму і стимулювали зачатки почуттів, наявні в будь-якого клона. 

Клон без імплантованої душі, навіть за наявності потужного процесора, не вважався повноцінним елоргом. По-перше, термін його життя не перевищував п’ятнадцяти років, на відміну від передбачених дев’яноста; по-друге, він не мав творчих здібностей, не міг успішно розвиватися, не встигав стати повноцінною особистістю; по-третє, і це було найголовнішим, елорг без “душі” мав дуже обмежену свободу волі, а отже, не міг приймати самостійних рішень.

Як відомо, літаній дорогий. А кристалічний і поготів. Тому далеко не всім клонам вдавалося отримати “душу” при “народженні”. Для імплантації відбиралася лише верхівка варіативного ряду — найсильніші, найрозумніші, найперспективніші. Вони й ставали елітою серед елорґів і одержували ті самі права, що й люди. Решта ж вважалася витратним матеріалом і направлялася до праці: робітники надходили на виробництво (найчастіше сільськогосподарське), солдати — під керівництво командирів, обслуга — у сферу послуг. 

Однак варіативний ряд — штука хитра. Не всі досягають верхівки одночасно. Іноді той, хто йде довше, дістається вище. Таким виявився Відаль.