Оновлення 10

Нове помешкання Фернана, як з’ясувалося, було добре знайоме Ерідан.

— Я жила тут з батьками свого первістка, — сказала вона. — Вони були таріонцями і повернулися додому, тільки-но малюк народився. Нині він уже повнолітній.

Голос її був тихим і спокійним, але Фернану в ньому чулася якась приглушена туга. Не забула Ерідан жодного з тих дітей, що народила, і ця пам’ять лежала на її серці важким тягарем. Захотілося відвернути її від сумних думок:

— Знаєте, я в дитинстві вважав, що Таріон — це казка: брама в інший світ, богатирі-першопроходці, морські дракони та красуні-ентари. І тільки в школі дізнався, що це звичайна планета, постраждала від глобального катаклізму, і що там досі живуть люди.

— Так, для мене він теж завжди був казкою, — відгукнулася Ері.

— Ері, а ви бували у космосі? — раптом запитав Фернан.

— Ні, — усміхнулася жінка, — якось не виникало у мене там справ.

— А тепер виникли, причому невідкладні!

— Які ж це?

— Відвідати мою яхту — якщо вже цей будинок вам не в новинку, — познайомитися з моїми друзями і повечеряти з нами на борту.

— Гаразд, — посміхнулася Ері, — із задоволенням.

***

Поки Ерідан чепурилася у ванній, на борт «Цукерки» пішло повідомлення — розпорядження Відалю підготуватися до прийому флаєра, а Маріт — приготувати святкову вечерю. Хоч Фернану досі й не доводилося куштувати кулінарних виробів своєї дівчини, він знав, що куховарити Маріт вміє — в її особистій справі це було зазначено. Поповненням продуктового запасу тривалого зберігання Фернан перейнявся ще на Шардені. І вже тут, на Сегоні, закупив місцевих делікатесів, свіжого м’яса, молока, овочів та фруктів і наповнив ними два холодильники — не хотів, щоби Маріт і Відаль на орбіті відчували хоч у чомусь нестачу, тоді як він сам, на планеті, має все це в достатку. Тож простір для фантазії у Маріт був, і Фернан сподівався, що вона не прогавить нагоди продемонструвати свої таланти. А після вечері, у присутності друзів, він мав намір зробити їй шлюбну пропозицію.

***

Політ виявився хоч і недовгим — лише шістнадцять хвилин, — проте дуже пізнавальним. Спочатку Фернан пристібнув Ерідан до крісла, та так міцно, що тільки дихати й можна було. Ері, дурненька, ще й спитала, чи відчує вона невагомість у цих кайданах і чи відпустить він її політати. Пожартувати хотіла.

— Тут нема де літати, — відповів він абсолютно серйозно. — А невагомість буде обов’язково. Ви все відчуєте. Обіцяю, що ввімкну гравігенератор тільки після вашого прохання.

Виявилося, що зліт, коли він проводиться не з космодрому, передують кілька процедур, за якими Ерідан спостерігала з великою цікавістю. Поки Фернан запитував дозвіл на зліт, штін визначив оптимальну точку для старту і вивів флаєр прямо на неї. Розташовувалася вона набагато вище за міські транспортні потоки і трохи осторонь міста. Потім довелося зачекати. Як сказав Шарді, коридор був зайнятий, і їх поставили у чергу. Усі подальші дії робив уже сам штін. Коли настав час старту, Фернан сказав тільки:

— Все, підйом!

Ерідан спочатку м’яко втиснуло у крісло, повіки, а потім і тіло почали наливатися вагою, і виникло відчуття, що її перевертає на спину. Вона була впевнена, що її крісло повільно перекидається назад, аж поки не підняла важкі повіки і не виявила, що воно перебуває у своєму звичайному положенні. Тут тяжкість у тілі раптово зникла, і накотила хвиля такої болісної нудоти у поєднанні із запамороченням і шумом у вухах, що жінка ледве розібрала слова свого супутника:

— Ері, ми на орбіті! Невагомість!

У відповідь вона, не розмикаючи губ, промугикала щось незрозуміле. Проте Фернан її чудово зрозумів:

— Ясно. Не сподобалося!

І тут же тіло знову почало наливатися вагою, тільки тепер не швидко і не надмірною, а такою, що зазвичай не відчувається. Краєм ока Ері помітила, як її сумочка, що злетіла мало не до стелі, повільно опускається вниз. І взагалі світ більше не пливе перед очима, а шлунок не намагається вискочити через рот.

— Наступного разу вмикайте ваш генератор одразу, — пробурчала вона. — Розумію, що сама напросилася, та більше не хочу!

— Дуже радий, що буде «наступний раз», — посміхнувся Фернан. — Кажуть, що люди поділяються на два види: перший — це ті, хто,  разок побувавши на орбіті, мріють знову відірватися від планети, а другий — ті, кого більше в космос нічим не заманиш. Ось вона, наша «Цукерочка». Двері відкриті. На нас чекають!

Вантажний люк був відчинений, трюм добре освітлений. Фернан почав повільно заводити флаєр в ангар.

— А чому ми просто не пристикувались? Адже це клопітно — щоразу повітря з трюму відкачувати! — запитала Ерідан. — Тим паче, ми ненадовго.

— Як знати, а раптом засидимося? Не люблю залишати флаєр зовні. Хоч це і не військове судно, я не почуваюся комфортно, якщо корабель не готовий до польоту будь-якої секунди.

Флаєр м’яко опустився на невеликий круглий майданчик в центрі ангара і відразу ж був зафіксований спеціальними упорами. Тепер він не зрушить з місця навіть якщо «Цукерку» відчутно тряхне. Люк зачинився. Ангар почав наповнюватися повітрям.

— У космосі не діють звичні вам правила поведінки, — попередив Фернан. — Виходити з флаєра можна, коли отой червоний вогник згасне. Це означає, що тиск зрівнявся і двері розблоковано. Але пам’ятайте, зовні холодно — приблизно мінус сорок. Температура підніметься до оптимальної лише години за дві. Чим швидше ми дістанемося до дверей, тим менше замерзнемо! Тому залишати флаєр потрібно одночасно, і я не зможу вийти першим, щоб подати вам руку. Двері ангара відчиняться самі, тільки-но ми до них наблизимося.

Ері кивнула. Вогник над дверима згас.

— Ну що, ходімо? — Фернан відчинив дверцята флаєра. — Ласкаво просимо на «Цукерку»!