Глава 51

За чотири дні Марину виписали. Подряпина на її щоці затягнулася, гематоми, які виявили вже в лікарні, позеленіли. Переохолодження викликало, на щастя, не пневмонію, а банальний нежить.
Амнезія у дівчини була, це з'ясувалося дуже швидко, але не така глибока, як колись у її батька. А от умінь першопроходця, щоб подолати її, Марина не мала. Крім того, відсутність спогадів не спричиняла  їй жодного дискомфорту. Втрата пам'яті торкалася лише останніх п'яти років життя.
Внаслідок переміщення у часі Марина Амірова геть забула все, що трапилося після її ночі з Павлом. Не пам'ятала його зради, вагітності, народження доньки. Заміжжя, Нью-Йорк та теракт також зникли з її пам'яті. Вона вважала, що досі перебуває в Криму і їй, як і раніше, двадцять п'ять років. Дуже переживала, що мама не відвідує її, нервувала, розуміла, що від неї щось приховують. Того, що батько і Павло виглядають старшими, ніж мало би бути, вона просто не помічала. Ось такі забаганки свідомості.
Лікар, якого, зрозуміло, не просвітили щодо всіх  тонкощів, розвів руками, дав контакт хорошого психіатра і відпустив пацієнтку додому.
- Неврологічних проблем немає, - сказав він, - а амнезія - не наша парафія.
Вітько, почувши вердикт ескулапа, довго чухав потилицю, а потім сказав:
- Ні, до психіатрів із цим не можна. Інакше нам усім пряма дорога в дурдом. Давайте просто розповімо їй все, що вона пропустила? Голова в неї міцна, а про Таріон та першопрохідців вона і так знає. Може після цього і сама згадає дещо.
Павло вважав би за краще, щоб усе забуте так і не згадалося, але це було б… Неправильно це було! Нечесно перед Ліною. Почуття провини перед дочкою не відпускало його, не хотів він, щоби їх з Мариною дитина остаточно зникла з цього світу.
- Розповідайте, Борисе Івановичу. Нічого не приховуйте. Як буде так і буде. Я без допомоги все одно її не залишу, - сказав він.
І Тібор розповів.
Марина довго плакала по матері та людях, що загинули в теракті, але ні чоловіка свого, ні доньки так і не згадала. А у те, що Паша покинув її, не повірила, адже бачила його поруч і турботу відчувала.
Дивна штука — людська свідомість, а вже підсвідомість — тим більше. І напевно, Таріс мав рацію, коли забороняв чіпати моменти життя, поховані самою людиною. Ось чоловіки і вирішили, як висловився Тібор, більше не дражнити дракона і не наполягати ні на чому. Нехай усе залишається як є.
Потім, коли дівчина вже заспокоїлася і заснула, а чоловіки сиділи на кухні, Віктор спитав:
- Пашка, а чим тебе твій батько так притис тоді, у Криму, що ти навіть не рипнувся?
- Куди вже там було рипатися, - відповів Іванчук. - Він сказав, якщо ми не домовимося, то вона у в'язницю піде за спокушання малолітки і начхати йому, що мені до вісімнадцяти всього кілька днів залишалося. Я б після цього навіть на Місяць вирушив, не те що в Гарвард полетів, бо можливості у нього були неабиякі.

***