Глава 50

Вранці Марина так і не прокинулася, але і стан її не погіршився. Енцефалограма показала звичайні ритми, притаманні глибокому сну. Спроби розбудити дівчину не мали успіху. Тібор довго сидів поруч із дочкою, щось розповідав їй, кликав, смикав за плече. Безуспішно. Він розумів, що відбувається, сам колись відчував себе цяткою, підвішеною в безодні, але допомогти Марині, вивести  на білий світ, не міг, як не намагався.
Про Тібора подбали, принесли йому обід і сказали, що він може залишатися в лікарні скільки потрібно, а друге ліжко в палаті – для нього. Ось він і відпустив Віктора додому, до родини. Сам же вирішив, що не піде  допоки Марина не прокинеться. Таля ж сиділа з ним колись поруч, і вперто кликала, аж поки не висмикнула з безодні.
VIP-палата складалася з двох кімнат, власне лікарняної палати та невеликої вітальні поруч із нею. У вітальню Тібор вийшов, щоби трохи розім'яти ноги, і натрапив там на Іванчука. Той, роззутий, лежав на дивані і, здається, спав. І це було зрозуміло, адже бігав майже всю ніч.
- Ти що тут робиш? - спитав Тібор.
Іванчук підхопився:
- Я не заваджу, Борисе Івановичу, я тихенько, я навіть телефон вимкнув.
- Ти ж мусив летіти кудись там, у Рейк'явік, чи що? - Тібор чув уранці, як Павло говорив про це з кимось по телефону.  Телефон олігарха, з тієї самої хвилини, як його привезли власнику, не замовкав а ні на хвилину, тому, коли в навколишньому просторі запанувала тиша, Тібор і вирішив, що всі, нарешті, їх покинули.
- Скасував усе. Не можу піти, поки вона не прокинеться, поки не дізнаюся, що з нею все гаразд.
- А якщо не прокинеться?
- Не вірю, не може такого бути.
- А якщо гаразду ніякого не буде? Якщо прокинеться хвора, безпорадна, як я колись?
- Лікуватиму, - буркнув Іванчук, - всю Європу підніму. Для того і лишився, щоби часу не згаяти.
- Взувайся, пішли, - рішуче скомандував Тібор і попрямував назад до палати.
Там він посадив Павла біля Марини і велів узяти її за руку.
- Заплющи очі і уяви, що ти стоїш на краю прірви. Це безодня. Там темно, холодно і моторошно. Десь там, у темряві, є іскра. Це свідомість Марини. Знайдеш? Не злякаєшся?
Іванчук кивнув. Опис був такий живий і яскравий, що його і справді пересмикнуло від холоду і моторошного жаху.
- Знайду! Шукатиму аж поки не побачу. Що потім?
- Потім клич і хапай, якщо дотягнешся.
- У прірву впасти не можна, розумію, інакше обох доведеться витягати...
- Не впадеш. Триматиму.

***

Він шукав, невідомо скільки часу вдивлявся в пітьму, іноді думав - ось вона, побачив, але ні, за мить розумів - здалося. І тоді він ще нижче схилявся над безоднею, і з ще більшою завзятістю вишукував серед темряви дорогоцінну іскорку.
- Мариночко, йди до мене, - шепотів він, - дівчинко моя кохана, я так сумував за тобою, думав ніколи не побачу. Прошу тебе, йди, йди сюди, пробач мене, дурня. Якщо знати потім не захочеш, зрозумію, тільки прийди.
Вона спалахнула прямо перед ним, за кілька метрів від його обличчя. Павло простягнув руки, сповнений бажання зловити іскру, але не зміг дотягнутися. Він розумів, що вона теж прагне до нього, але не може пробитися - гливке  темне "дещо" не  відпускає її. І тоді Павло зробив крок уперед, в безодню.
Відразу ж яскрава цяточка кинулася до нього і зручно влаштувалася у його долонях. На секунду він завис над хистким маревом, що наповнювало безодню, а потім відчув, як хтось висмикує його з провалу, міцно вчепившись у плечі.

***

Тібор вважав, що ніколи не зможе пробачити цього хлопця, який завдав його сім'ї стільки страждань. Павло зрадив Марину, а був же для неї єдиним! Тим самим вайдорі, на якого таріонці чекають з особливою надією та благоговінням.
Біль дочки Борис Іванович відчував, наче свій. І Наталя також. Так вже ведеться серед емпатів – вся родина пов'язана загальними почуттями. Рятуючи батьків від цього болю,  Марина і пішла заміж за Мішу Совенка, і поїхала з ним за край світу, де й згинула на цілих двадцять три роки. Хорошою людиною був Михайло, от тільки не любила його Марина, бо так і не змогла забути того, кого Тібор вважав недостойним.
Коли Іванчук знову з'явився у полі зору їхньої родини, Тібор категорично заперечувати не став, хоча і висловив дітям своє невдоволення. Розумів він, що закон збереження, основу Всесвіту, обдурити неможливо, і рано чи пізно незавершеність почуттів приведе Павла до Еліни. Дід бачив, що Таріс взяв усе під свій контроль і довірився йому, як більш сильному. Якщо чесно, то з появою Таріса дід взагалі вирішив, що його зобов'язання перед внучкою виконані, і відпустив її, "віддав заміж", хай і з відстрочкою на рік. Коли прийшло послання з Таріона, а Віктор описав все, що бачив у парку, Тібор зрозумів, що вчинив правильно. Нехай будуть щасливі діти. Їм один без одного все одно життя не було.
А може й Марині не було життя всі ті роки, що вона провела далеко від Павла? Може, це на нього вона націлювала свій вихід, не на дочку? Можливо, Лінчин слабенький портал (а на інші внучка була не здатна) просто послужив магнітом, тому й співпав із виходом Марини? Два портали наклалися один на одного, звідси й інтерференція, помічена Тарісом. Тому й віднесло Лінку через безодню, прямо туди, куди вона так прагнула - до коханого.
Але Пашка, який же молодець! Ні страху тобі, ні істерики. Знання, здатне звести з розуму непідготовлену людину, проковтнув, як належне. І, не втік, скасував усі справи, що до цього вважав важливими, залишився з Мариною. Може дозрів, нарешті, подорослішав? Може, варто дати йому ще один шанс? Адже, якщо міркування Тібора вірні, то тільки Павло зможе повернути Марину з безодні.
І він не підвів, зробив те, на що здатні тільки справжні вайдорі - ступив за коханою у прірву, хоча знав, що може зникнути там назавжди. Йому потрібна була допомога, Тібор і допоміг - утримав і висмикнув на білий світ разом із Мариною. Адже саме для цього і існують батьки – підтримати та допомогти, коли потрібно.
Старий глибоко зітхнув, виринаючи з ментальних глибин, розплющив очі і побачив перед собою ясний погляд дочки.
- Паша… - прошепотіла Марина, - тато… Що сталося?