Глава 49

До парапету Віктор, Іванчук та тракторист підбігли одночасно. Схил залишився майже без снігу, лише внизу, біля самої річки, збереглися кучугури. І ось там, на брудному снігу, лежала скрючена жіноча фігурка.

Іванчук, ламаючи ноги, поліз прямо схилом. Віктор відбіг трохи вбік, туди, де зберігся сніг, і з'їхав униз на спині.

— Трактор заводь! — встиг він крикнути водієві.

Коли Віктор підбіг, Іванчук уже перевернув дівчину обличчям догори.

То була не Ліна.

Світле волосся прибране в «черепашку». Діловий костюм коралового кольору, золотистий топік, туфлі на тонкій шпильці. Тобто одна туфля. Весь одяг забруднений, у пилюці та сажі, тоненькі колготки роздерті вщент. Руки та обличчя теж брудні, на щоці — велика подряпина. Дрібні уламки бетону на сірому від пилу снігу. Тяжкий дух згарища у повітрі.

І очманілі, сповнені жаху очі Іванчука.

— М-марина…

— Куртку знімай! Сюди клади. Жвавіше!

Віктор обережно підняв дівчину та переніс на пуховик, розстелений на землі. Нехай куртка і невелика, але все ж не на снігу лежить Марина. Зняв свою куртку, простягнув Іванчуку, наказав загорнути дівчині ноги. Сам приклався вухом до золотистого топіка.

— Серце є. Дихає.

Фух-х, хоч із цим пощастило. Руки-ноги на вигляд цілі, але хто його знає, що там із хребтом та з головою. Чомусь же вона непритомна! Отже, транспортувати треба дуже обережно.

— Викликай швидку, чого стоїш? Без ношів ми її звідси не піднімемо.

— Телефон в офісі залишився…

От бісова мать, одні проблеми з цими олігархами! Віктор присів над Мариною і почав шукати телефон у своїй куртці. Першим попався до рук Лінчин.

— Куди дзвонити, знаєш? — спитав Іванчук.

Віктор глянув на нього, як на ідіота. Але ще до того, як він натиснув на першу «одиницю», почув сирену швидкої. Тракторист зателефонував до МНС раніше за всіх і повідомив, що смерч на його очах підхопив дівчину та скинув з дніпровської кручі на каміння.

— Сюди, сюди, хлопці. Тут вона. У пальті ж була, я ж бачив! Це все смерч… роздів її, бідолаху! — почув Віктор у себе над головою його голос.

А поруч стояв Іванчук і дивився на Віктора все такими ж божевільними очима.

— Марина? Вона ж… Чому? Звідки? А Ліна де? Вікторе, ти розумієш, що відбувається?

— Так! Зараз — смерч, дівчина, рятуємо. Решта — вдома.

Відповідь у стилі Таріса здалася Віктору зараз найбільш прийнятною. І, як не дивно, подіяла. Павло Васильович покірно кивнув і поліз на кручу. Потрібно було, щоб хтось прийняв носилки в одного з медиків.

***

Виявляється, і олігархи деколи приносять користь. Якби не було поруч Іванчука, завезли б Марину в ургентну міську лікарню, а не в найдорожчу приватну клініку. У міській за кожну дурницю довелося б стіну лобом пробивати, а тут — повна конфіденційність, окрема палата, лікарняний одяг і всі обстеження, зокрема МРТ, зі швидкістю звуку зробили. Жодних травм, що пояснювали б тяжкість стану, не виявили, але до тями Марина так і не прийшла.

Іванчук поводився тихіше води, нижче трави. Ані слова не сказав, коли Віктор подав для реєстрації паспорт Еліни. Підписав усі документи. Мізки не виїдав. І взагалі проявив таку витримку, що можна було тільки позаздрити.

Нарешті лікар, нормальний мужик, грамотний невролог, сказав:

— Йдіть додому. Коли вона прокинеться, ми вам зателефонуємо.

Тут і дід подзвонив — шукав Ліну, тривожився, куди зникла. Віктор йому по телефону нічого пояснювати не став, сказав лише:

— Ми вже їдемо додому. Незабаром будемо, якщо, звісно, в пробці не застрягнемо, — і відключився.

Біля лікарні на них чекала машина з тим самим мордоворотом за кермом, якого так боялася Лінка. Іванчук сів не поруч із охоронцем, як можна було б припустити, а на заднє сидіння — з Віктором, сказав, куди їхати, і підняв скло, що відокремлювало водія від пасажирів.

— А тепер викладай усе від початку! — звелів. Видно, терпець його нарешті урвався.

— У те, що я розкажу, важко повірити, — почав Віктор, — але доведеться.

Помовчав трохи, збираючись з думками, та прокоментував власні роздуми:

— Повіриш, якщо не дурень. Куди ти дінешся!

І продовжив:

— Ти, Пашо, про паралельні світи чував? Думав, мабуть, це дурниці? А ні. Таріс прийшов до нас із такого світу. Туди ж і подався, коли час його вийшов. От тільки зустрів він тут нашу Лінку. І зійшлися вони настільки швидко, що я й сам не повірив би, якби у мене на очах це все не відбувалося. У них двох у головах наче щось співпало. З першого дня розуміли один одного так, ніби сто років разом прожили. Вона ще питання не встигне задати, а він уже відповідає. Їм і сексу не потрібно було, аби тільки поруч бути і за руки триматися. Те, що ми з тобою бачили в парку, та фігня, в якій сніг щез разом з Лінкою, — це міжсвітовий портал. Гадаю, це Таріс забрав її. Ну, чи вона сама до нього стрибнула… Хоча він казав, що в неї сили на таке не вистачить. Не уявляю, як сказати про це дідові.

Іванчук сидів блідий і мовчки слухав Вітькові одкровення. Вірив чи ні — незрозуміло, але якби Вітька зараз надумав сміятися, врізав би по мордяці, без сумніву. Але Віктор не сміявся.

— А Марина? — тихо спитав Павло.

— А тут ще складніше.

До самого дому Віктор викладав Іванчуку історію Тібора та його дочки, не забувши згадати і про просторово-часову теорію, до якої Таріс доклав свою руку.

Хвіртка була не замкнена. І вхідні двері також. Дід на них чекав.

— А Ліна де? — спитав він, тільки-но чоловіки ступили в дім. Появу Іванчука він не прокоментував.

— Зараз розповім, — Віктор проковтнув ком, що стояв  у горлі і заважав говорити. — Ти, дядько Боря, присядь. У нас новини...

Борис Іванович опустився на стілець і зажадав, точно як Іванчук перед цим:

— Кажи вже швидше!

Але Віктор усе ніяк не міг вирішити, з чого почати, яка ж новина принесе старому менше шкоди, і мовчав.