Глава 49

До парапету Віктор, Іванчук та тракторист підбігли одночасно. Схил залишився майже без снігу, лише внизу, біля самої річки збереглися кучугури. І ось там, на брудному снігу, лежала скручена жіноча фігурка.
Іванчук, ламаючи ноги, поліз прямо схилом, Віктор, відбіг трохи вбік, туди, де зберігся сніг, і з'їхав униз на спині.

- Трактор заводь! - встиг він крикнути водієві.

Коли Віктор підбіг, Іванчук уже перевернув дівчину обличчям догори.
То була не Ліна.

Світле волосся прибране в “черепашку”. Діловий костюм коралового кольору, золотистий топік, туфлі на тонкій шпильці. Тобто, одна туфля. Весь одяг забруднений,  в пилюці та сажі, тоненькі колготки роздерті вщент. Руки та обличчя теж  брудні, на щоці – велика подряпина. Дрібні уламки бетону на сірому від пилу снігу. Тяжкий дух згарища у повітрі.

І очманілі, сповнені жаху очі Іванчука:

- М-марина…

- Куртку знімай! Сюди клади. Жвавіше!

Віктор обережно підняв дівчину та переніс на пуховик, розстелений на землі. Нехай куртка і невелика, але все ж не на снігу лежить Марина. Зняв свою куртку, простягнув Іванчуку, наказав загорнути дівчині ноги. Сам приклався вухом до золотистого топіка:

- Серце є. Дихає.

Фух-х, хоч із цим пощастило. Руки-ноги на вигляд цілі, але хто його знає, що там із хребтом та з головою. Чомусь же вона непритомна! Отже, транспортувати треба дуже обережно.

- Викликай швидку, чого стоїш? Без ношів ми її звідси не піднімемо.

- Телефон в офісі залишився…

От бісова мать, одні проблеми з цими олігархами! Віктор присів над Мариною і почав шукати телефон у своїй куртці. Першим попався до рук Лінчин.

- Куди дзвонити, знаєш? – спитав Іванчук.

Віктор глянув на нього, як на ідіота. Але ще до того, як він натиснув на першу "одиницю", почув сирену швидкої. Тракторист зателефонував до МНС раніше за всіх і повідомив, що смерч на його очах підхопив дівчину та скинув з дніпровської кручі на каміння.

- Сюди, сюди, хлопці. Тут вона. У пальті ж була, я ж бачив! Це все смерч... роздів її, бідолаху! – почув Віктор у себе над головою його голос.

А поруч стояв Іванчук і дивився на Віктора все такими ж божевільними очима.

- Марина? Вона ж… Чому? Звідки? А Ліна де? Вікторе, ти розумієш, що відбувається?

- Так! Зараз – смерч, дівчина, рятуємо. Решта – вдома. - Відповідь у стилі Таріса здалася Віктору зараз найбільш прийнятною. І, як не дивно, подіяла. Павло Васильович покірно кивнув і поліз на кручу. Потрібно було, щоби хтось прийняв носилки в одного з медиків.

***

Виявляється і олігархи деколи приносять користь. Якби не було поруч Іванчука, завезли б Марину в ургентну міську лікарню, а не в найдорожчу приватну клініку. У міській за кожну дурницю довелося б стіну лобом пробивати, а тут - повна конфіденційність, окрема палата, лікарняний одяг, і всі обстеження, зокрема МРТ, зі швидкістю звуку зробили. Жодних травм, що пояснювали б тяжкість стану, не виявили, але до тями Марина так і не прийшла.

Іванчук поводився тихше  води, нижче трави. Ані слова не сказав, коли Віктор подав для реєстрації паспорт Еліни. Підписав усі документи. Мізки не виїдав. І взагалі, проявив таку витримку, що можна було тільки позаздрити.

Нарешті лікар, нормальний мужик, грамотний невролог, сказав:

- Йдіть додому. Коли вона прокинеться, ми вам зателефонуємо.

Тут і дід подзвонив, шукав Ліну, тривожився куди зникла. Віктор йому по телефону нічого пояснювати не став, сказав лише:

- Ми вже їдемо додому. Незабаром будемо, якщо, звісно, в пробці не застрягнемо, - і відключився.

Біля лікарні на них чекала машина з тим самим мордоворотом за кермом, якого так боялася Лінка. Іванчук сів не поруч із охоронцем, як можна було б припустити, а на заднє сидіння, з Віктором, сказав куди їхати і підняв скло, що відокремлювало водія від пасажирів.

- А тепер викладай усе від початку! - звелів. Видно терпець його  нарешті урвався.

- В те, що я розкажу, важко повірити, - почав Віктор, - але доведеться.

Помовчав трохи, збираючись з думками, та прокоментував власні роздуми:

- Повіриш, якщо не дурень, куди ти дінешся!

І продовжив:

- Ти, Паша, про паралельні світи чув? Думав, мабуть, це дурниці? А ні. Таріс прийшов до нас із такого світу. Туди ж і подався, коли час його вийшов. От тільки зустрів він тут нашу Лінку. І зійшлися вони настільки швидко, що я й сам не повірив би, якби у  мене на очах це все не відбувалося. У них двох у головах наче щось співпало. З першого дня розуміли один одного так, ніби сто років разом прожили. Вона ще питання не встигне задати, а він вже відповідає. Їм і сексу не потрібно було, аби тільки поруч бути і за руки триматися. Те, що ми з тобою бачили  в парку, та фігня, в якій сніг щез разом з Лінкою, це міжсвітовий портал. Гадаю, це Таріс забрав її. Ну, чи вона сама до нього стрибнула... Хоча, він казав, що в неї сили на таке не вистачить. Не уявляю, як сказати про це дідові.

Іванчук сидів блідий і мовчки слухав Вітькові одкровення. Вірив чи ні, незрозуміло, але, якби Вітька зараз надумав сміятися, двинув би по мордяці, без сумніву. Але Віктор не сміявся.

- А Марина? – тихо спитав Павло.

- А тут ще складніше.

До самого дому Віктор викладав Іванчуку історію Тібора та його дочки, не забувши згадати і про просторово-часову теорію, до якої Таріс доклав свою руку.

***

Хвіртка була не замкнена. І вхідні двері також. Дід на них чекав.

- А Ліна де? - спитав він, тільки-но чоловіки ступили в дім. Появу Іванчука він не прокоментував.

- Зараз розповім, - Віктор проковтнув ком, що стояв йому у горлі і заважав говорити. - Ти, дядько Боря, присядь. У нас новини...

Борис Іванович опустився на стілець і зажадав, точно, як Іванчук перед цим:

- Кажи вже швидше!

Але Віктор все ніяк не міг вирішити з чого почати, яка ж новина принесе старому менше шкоди, і мовчав.