Глава 47

- А де Ліна? - Віктор кинув очима по кабінету, не виявив  сестри і здивовано подивився на господаря.
- Була тут, - відповів Іванчук, - вже пішла, ось, забула, - він вказав на клатч, телефон та планшет, що лежали на столі.
- Не повірив? - спитав Віктор і констатував: - Дурень!
- А ти б повірив? - скинувся Іванчук.
- Я, Павле Васильовичу, на відміну від тебе, років із десяти знаю, звідки діти беруться.
- Я думав, вона гроші вимагати прийшла, - раптово покаявся олігарх.
- Та кому потрібні твої гроші? Вона до тебе з власної волі ніколи б не звернулася! Це Таріс, мать Тереза, блін, спереживався, що ти у своєму лайні остаточно загрузнеш! Наказав їй все розповісти, а сам додому звалив! Давай сюди! - Віктор схопив зі столу клатч і став засовувати до нього Лінчині речі.
Іванчук мовчки спостерігав, як Вітька намагається запхати в сумочку планшет, який не ліз туди жодним боком, коли прозвучало:
- От блін! І проїзний тут. Як же вона додому дістанеться? А, - здогадався він за секунду, - може в кишенях готівка залишилася.
- Вона не пішла на зупинку, - сказав Павло.
- А куди?
- У парк полізла по снігу. Он, бачиш слід? Це вона. Як танк перла.
- Навіщо? - Вітька подивився у вікно. - Там же все замело.
Іванчук знизав плечима.
Віктор рішуче застібнув клатч і поклав його у внутрішню кишеню куртки, а телефон, який так нікуди і не вліз, у зовнішню.
- Знаєш, Паша… - тихо сказав він, - якщо з Лінкою щось трапиться, я на Таріса чекати не стану. Я сам тобі голову відкручу.
Він вийшов із кабінету, але не встиг покинути офіс, як почув за спиною квапливі кроки. Іванчук біг слідом:
- Зачекай, я з тобою.

***

На вулиці Павло насамперед зупинив трактор і щось сказав водієві. Що саме, Віктор не почув через гуркіт мотору. Тракторист кивнув і почав розвертатися у бік парку. За хвилину Вітько та Іванчук крокували услід за трактором, який впевнено просувався в бік арт-п'ятачка.
Вона була там. Витягнувши шию вдивлялася у щось перед собою. Стояла чи то на лавці, чи на парапеті, де зазвичай розміщувала свої роботи. Через сніг, що шапкою вкривав лавки і огорожу, подробиці розрізнити було важко. Внизу Дніпро котив свої сірі хвилі, над якими нависали такі ж сірі хмари.
Що вона робить, чи з глузду з'їхала? Навіщо туди полізла? А раптом впаде? Віктор заметушився, не знаючи з якого боку краще обігнути трактор. А Іванчук раптом зіскочив з розчищеної доріжки прямо в сніг і загорлав:
- Ліно, не смій!
Дівчина озирнулася, і в цей момент там, куди вона перед цим дивилася, спалахнула... Ні, не зірка. За яскравістю спалах можна було порівняти із сонцем. Віктор бачив таке лише один раз, коли Таріс відкривав міжсвітовий портал. Але у виконанні  Таріса це була акуратна щілина, яка закрилася через секунду, а тут палало кругле сонце і воно не згасало, а пульсувало, збільшувалось і зменшувалося на очах.
Вітер, що дув з річки, раптово набув нереальної сили, підхопив сніг з парапету, з лавок, з усього майданчика, закрутив спіраллю і жбурнув прямо в це палаюче сонце. Іванчука збило з ніг і добряче довбануло об лавку. Трактор раптом зупинився. А Вітько не полетів у тартарари лише тому, що встиг схопитись за колесо. "Сонце" спалахнуло яскравою райдугою і згасло.
Обезсніжений арт-п'ятачок справляв гнітюче враження, хоча лави, огорожа і плитка під ногами від вітру не постраждали. Еліни на майданчику не було.

***

Ліна вийшла з будівлі ТРЦ на ходу застібаючи пуховик. Поправила лямки рюкзака та озирнулася. Так бридко, як зараз, давненько вона не почувалася.
Ні, йти в такому стані додому в жодному разі не можна. Дід одразу все відчує. Навіщо йому зайві переживання? Потрібно зняти негатив, забути гидку сцену в кабінеті, зробити щось таке, чого давно хотілося. Дівчина пропустила трактор і рішуче попрямувала до парку. Їй життєво необхідно було опинитися в тому місці, де вона вперше побачила Таріса.
Іти було важко, але це Ліну навіть тішило - подолання труднощів робило мету ще більш бажаною. Коли вона дісталася до арт-п'ятачка, то не помічала вже нічого: ані вогкого вітру, що дме з річки, ані снігових заметів, що були тут ще більшими ніж у місті. Вона підійшла до краю майданчика і хотіла подивитися на річку, як дивився колись Таріс, її раптом надзвичайно зацікавило, що ж він там бачив? Але снігова шапка на парапеті виявилася вищою за її зріст. Тоді Ліна знайшла лаву і залізла на неї. Тепер вона була ростом не нижчою за Таріса і їй усе було чудово видно, навіть протилежний берег Дніпра, такий же білій і похмурий, як і цей.
Ні, не те. Не потрібен їй Дніпро. Потрібен Таріс, де б він не знаходився. Побачити б хоч мигцем, одним оком зазирнути в портал. Їй того  вистачить аж до самого його повернення. Він казав – не можна, але хто дізнається? Вона ж не стріляти збирається, та й  немає тут жодної живої душі.
Звідки б у неї взятися вмінню відкривати міжсвітові портали, Еліна не замислилася. Просто була впевнена, що може це зробити.
Дівчина наче застигла і час ніби зупинився. Можливо, Ліна задрімала, бо їй здалося, що вона вже не стоїть у снігу, а сидить на березі безкрайого моря. Торохкотіння за спиною перетворилося на гуркіт прибою. Крихітна зірочка спалахнула десь перед нею.
І тут пролунав різкий окрик:
- Ліно, не смій!
Дівчина озирнулась і не втримала рівноваги. А може це різкий порив вітру був винен? Лінка зірвалася з лави, разом з купою снігу перелетіла через парапет і впала кудись, але не вниз, як належить за законом тяжіння, а вгору. Від жаху вона заверещала, однак відразу ж замовкла, бо тільки-но відкрила рота, у нього набився сніг, та ще й настільки щільно, що заткнув його міцним кляпом. Наступної миті вона вже лежала на верхівці величезного кучугура і відчайдушно намагалася вилізти з нього, а десь поруч гуркотів прибій.

***