Глава 47

— А де Ліна? — Віктор кинув очима по кабінету, не виявив сестри і здивовано подивився на господаря.

— Була тут, — відповів Іванчук, — вже пішла. Ось, забула, — він вказав на клатч, телефон і планшет, що лежали на столі.

— Не повірив? — спитав Віктор і констатував: — Дурень!

— А ти б повірив? — скинувся Іванчук.

— Я, Павле Васильовичу, на відміну від тебе, років із десяти знаю, звідки діти беруться.

— Я думав, вона гроші вимагати прийшла, — раптово покаявся олігарх.

— Та кому потрібні твої гроші? Вона до тебе з власної волі ніколи б не звернулася! Це Таріс, мать Тереза, блін, спереживався, що ти у своєму лайні остаточно загрузнеш! Наказав їй усе розповісти, а сам додому звалив! Давай сюди! — Віктор схопив зі столу клатч і став засовувати до нього Лінчині речі.

Іванчук мовчки спостерігав, як Вітька намагається запхати в сумочку планшет, який не ліз туди жодним боком, коли прозвучало:

— От паскудство! І проїзний тут. Як же вона додому дістанеться? А, — здогадався він за секунду, — може, в кишенях готівка залишилася.

— Вона не пішла на зупинку, — сказав Павло.

— А куди?

— У парк полізла по снігу. Он, бачиш слід? Це вона. Як танк перла.

— Навіщо? — Вітька подивився у вікно. — Там же все замело.

Іванчук знизав плечима.

Віктор рішуче застібнув клатч і поклав його у внутрішню кишеню куртки, а телефон, який так нікуди і не вліз, — у зовнішню.

— Знаєш, Паша… — тихо сказав він, — якщо з Лінкою щось станеться, я на Таріса чекати не стану. Я сам тобі голову відкручу.

Він вийшов із кабінету, але не встиг покинути офіс, як почув за спиною квапливі кроки. Іванчук біг слідом:

— Зачекай, я з тобою.

***

На вулиці Павло насамперед зупинив трактор і щось сказав водієві. Що саме, Віктор не почув через гуркіт мотора. Тракторист кивнув і почав розвертатися у бік парку. За хвилину Вітько та Іванчук крокували услід за трактором, який впевнено просувався в бік артп’ятачка.

Вона була там. Витягнувши шию, вдивлялася у щось перед собою. Стояла чи то на лавці, чи на парапеті, де зазвичай розміщувала свої роботи. Через сніг, що шапкою вкривав лавки і огорожу, подробиці розрізнити було важко.

Внизу Дніпро котив свої сірі хвилі, над якими нависали такі ж сірі хмари.

Що вона робить, чи з глузду з’їхала? Навіщо туди полізла? А раптом впаде?

Віктор заметушився, не знаючи, з якого боку краще обігнути трактор. А Іванчук раптом зіскочив з розчищеної доріжки в сніг і загорлав:

— Ліно, не смій!

Дівчина озирнулася, і в цей момент там, куди вона перед цим дивилася, спалахнула… Ні, не зірка. За яскравістю спалах можна було порівняти з блискавкою. Віктор бачив таке лише один раз, коли Таріс відкривав міжсвітовий портал. Але у виконанні Таріса це була акуратна щілина, яка закрилася через секунду, а тут палало кругле сонце, і воно не згасало, а пульсувало, збільшувалося і зменшувалося на очах.

Вітер, що дув з річки, раптово набув нереальної сили, підхопив сніг з парапету, з лавок, з усього майданчика, закрутив спіраллю і жбурнув прямо в це палаюче сонце. Іванчука збило з ніг і добряче довбануло об лавку. Трактор раптом зупинився. А Вітько не полетів у тартарари лише тому, що встиг схопитися за колесо. «Сонце» спалахнуло яскравою райдугою і згасло.

Обезсніжений артп’ятачок справляв гнітюче враження, хоча лави, огорожа і плитка під ногами від вітру не постраждали. Еліни на майданчику не було.

***

Ліна вийшла з будівлі ТРЦ, на ходу застібаючи пуховик. Поправила лямки рюкзака та озирнулася. Так бридко, як зараз, давненько вона не почувалася.

Ні, йти в такому стані додому в жодному разі не можна. Дідо відразу все відчує. Навіщо йому зайві переживання? Потрібно зняти негатив, забути гидку сцену в кабінеті, зробити щось таке, чого давно хотілося. Дівчина пропустила трактор і рішуче попрямувала до парку. Їй життєво необхідно було опинитися в тому місці, де вона  зустріла Таріса.

Іти було важко, але це Ліну навіть тішило — подолання труднощів робило мету ще більш бажаною. Коли вона дісталася до артп’ятачка, то не помічала вже нічого: ані вогкого вітру, що дме з річки, ані снігових заметів, що були тут ще більшими, ніж у місті. Вона підійшла до краю майданчика і хотіла подивитися на річку, як дивився колись Таріс. Її раптом надзвичайно зацікавило, що ж він там бачив? Але снігова шапка на парапеті виявилася вищою за її зріст. Тоді Ліна знайшла лаву і залізла на неї. Тепер вона була ростом не нижчою за Таріса, і їй усе було чудово видно — навіть протилежний берег Дніпра, такий же білий і похмурий, як і цей.

Ні, не те. Не потрібен їй Дніпро. Потрібен Таріс, де б він не знаходився. Побачити хоч мигцем, одним оком зазирнути в портал... Їй того вистачить аж до самісінького його повернення. Він казав — не можна, але хто дізнається? Вона ж не стріляти збирається, та й немає тут жодної живої душі.

Звідки б у неї взятися вмінню відкривати міжсвітові портали, Еліна не замислилася. Просто була впевнена, що може це зробити.

Дівчина наче застигла, і час ніби зупинився. Можливо, Ліна задрімала, бо їй здалося, що вона вже не стоїть у снігу, а сидить на березі безкрайого моря. Торохкотіння за спиною перетворилося на гуркіт прибою. Крихітна зірочка спалахнула десь перед нею.

І тут пролунав різкий окрик:

— Ліно, не смій!

Дівчина озирнулася і не втримала рівноваги. А може, це різкий порив вітру був винен? Лінка зірвалася з лави, разом із купою снігу перелетіла через парапет і полетіла кудись — але не вниз, як належить за законом тяжіння, а вгору. Від жаху вона заверещала, однак відразу ж замовкла, бо тільки-но відкрила рота, у нього набився сніг — та ще й настільки щільно, що заткнув його міцним кляпом. Наступної миті вона вже лежала на верхівці величезного кучугура і відчайдушно намагалася вилізти з нього, а десь поруч гуркотів прибій.