Глава 46

До аудієнції Ліна підготувалася. Зарядила планшет із "компроматом", і попросила Віктора зустріти її після розмови з Іванчуком. Брат пообіцяв почекати біля входу в ТРЦ, тренування команди боргів якраз мало закінчитися після двох. На те, що розмова з олігархом піде кудись не  туди, Еліна не очікувала. Все ж таки не справляв він враження повністю відмороженого ідіота. А з Віктором підстрахувалася так, про всяк випадок.
На майданчику біля ТРЦ працював трактор, розгрібав вчорашні завали. Ліна прийшла трохи раніше - не хотіла спізнитися, якщо трапиться застрягти в пробці - і тепер не знала куди себе подіти. З тугою подивилася у бік парку. Арт-п'ятачок теж засніжений, нікого там немає, а так хотілося б туди навідатися. Не через друзів-художників, а заради того, щоби знов опинитись у тому місці, де вона вперше зустріла Таріса. Але лізти туди по снігу безглуздо, та й не встигне вона повернутися до другої.
Зайшла до будівлі, побродила супермаркетом, купила свій улюблений шампунь та парочку шоколадок, а потім вирушила на п'ятий поверх, - до Іванчука в офіс.
Батечко на Еліну чекав, от тільки ніякої радості з приводу її приходу не виявив. Навпаки, зло зиркнув, схопив за руку і потягнув до кабінету. Добре хоч пальто дозволив зняти і сідати запросив.
- Що відбувається, Павле Васильовичу? - запитала Ліна. Вона, якщо чесно, перелякалася – не чекала такого прийому.
- Ось ти, негідниця малолітня,  мені про це і розповіси! - Він тицьнув пальцем у тачпад на своєму ноутбуці та розвернув його екраном до дівчини. - Що робить твій дружок, що ти там назнімала і чим ви збиралися мене шантажувати?
Запис вівся з дрону. Чому нікому з них не спало на думку, що квадрокоптер над вулицею літає не просто так? Адже помітили, але не взяли до уваги. Ліна взагалі подумала, що то хлопчаки сусідські розважаються. А тепер дивилася на екран і бачила Таріса, який утримував Іванчука за голову, себе з планшетом у руках і Вітьку, що завмер в очікуванні перед мангалом. Лише відео, не звук, але і без того зрозуміло, що відбувається щось надзвичайне.
- Отже?!
- Коли ми отримали ваші фотографії, - почала Еліна, - Таріс припустив, що ви - мій батько.
У відповідь на це Іванчук розреготався. Гидко так, неприродно.
- Та він у вас геній! Ніхто ще не намагався виманювати в мене гроші у такий примітивний спосіб!
- Ми так і гадали, що ви не повірите, тому потрібні були докази, а діда чіпати Таріс заборонив. Ось… - Лінка полізла до рюкзака і дістала з нього клатч. Вийняла планшет, ввімкнула відео, простягла Іванчуку. - Він хотів, щоби ви побачили це.
Павло Васильович дивився на екран без жодного задоволення. Видно було, що в душі його чорти б'ють. Та й кому б сподобалося вивертатися при сторонніх?
Витримав він аж допоки мова не зайшла про пропозицію проміняти Марину на навчання за кордоном. Стукнув по планшету, перериваючи перегляд, і зашипів:
- Хто такий цей твій Таріс? Екстрасенс? Гіпнотизер? Що він ще вміє?
Сам Павло пам'ятав про Таріса лише те, що той чудово стріляв.
- Екстрасенс? Можна і так сказати. Він уміє лікувати, може зняти біль, повернути спогади. - Про основні вміння нареченого Ліна говорити не збиралася.
- Так ось, Еліно, запам'ятай! Ніхто з вас не отримає від мене ні копійки!
- А хіба ми просили?
- А якщо я коли-небудь побачу тебе чи його біля себе, накажу своїм хлопцям стріляти. Зрозуміла?
- Зрозуміла, - відповіла Ліна. - Давно вже треба було зрозуміти, чому дід не хоче біля вас бруднитися.
Вона встала, взяла пальто та рюкзак і вийшла, не надто поспішаючи.
"Королева драна", - подумав Павло. Тієї хвилини він не сумнівався, що припинив шахрайський наїзд. А ось наступної вже не був у цьому настільки впевнений. Тому що усвідомив, що двічі наступив на ті самі граблі. І якщо Марина виглядала дуже молодо на свої роки, то і її дочка може бути старшою за той вік, що він для неї визначив.
Тут Іванчук помітив на кріслі Лінчин клатч. Забула? Чи спеціально залишила, щоб був привід повернутися? І планшет… Він вийшов із-за столу і взяв сумочку. Так і є. Джентльменський набір: телефон, паспорт, картка. Десь він вже бачив таке! Ой, ні, тут, виявляється, розширений асортимент, ще проїзний та ключі від будинку. І планшет... Та що він йому дався, той планшет! Павло повернувся до вікна і побачив як Еліна виходить на розчищений майданчик перед входом. Покликати? Ні. Сама прийде. Куди вона дінеться! Якщо додому захоче потрапити, повернеться за своїм барахлом. Стоїть, озирається. Чого зволікає? Ось повернулася до входу спиною, пропустила трактор, що наразі розвертався, і несподівано полізла в сніг. Ненормальна, навіщо їй у парк, там же зараз нікого немає. Але Ліна йшла, загрузаючи по коліно у снігу. Ну, і хто їй лікар?
Іванчук розвернувся та знову всівся за стіл. Розкрив паспорт. Так і є. За два тижні їй буде двадцять п'ять. Липень-квітень. Довбані дев'ять місяців! А він же її бажав, най йому грець! Хотів власну дочку!
Несподівана хвиля нудоти підкотила з такою силою, що Павло налякався. Треба було негайно відвернути увагу на щось інше, поки все тут не заблював. І він не вигадав нічого кращого, аніж додивитися відео на планшеті. А потім довго сидів, тримаючись за голову. Так тобі і треба, Павле Васильовичу. Нарешті у тебе в житті з'явилося хоч щось хороше, а ти і тут примудрився все зруйнувати! 
Лінчин телефон задзвонив настільки неочікувано, що Павло підскочив у кріслі.  Господи, який старезний, вона напевне з ним ще до школи ходила. 
Телефонував Віктор. Розмову він почав без привітання, не дочекався навіть поки Іванчук скаже "алло”:
- Ну як, поговорила з батьком? Чекати тебе, чи ні? Бо я вже тут змерз.
- Піднімайся в офіс, Викторе, - відповів Іванчук. - Я скажу охороні, щоб тебе пропустили.

***