Глава 35

На наступну конференцію прийшов не лише Кейтар — сам імператор Лотар завітав на неї своєю вельмишановною ментальною персоною.

Зорі свідки: за всі свої майже двадцять дев’ять років Таріс не відчував з боку батька такої цікавості, як зараз. Він взагалі лише у п’ять років уперше побачив свого вінценосного таточка. І потім, якщо й зустрічався з ним, то лише у справах. А тепер Лотар зачастив. Нехай не особисто, ментально — але все ж таки.

Коли закінчився останній день ізоляції, Лотар сказав:

— Завтра до п’ятого дзвону клепсидри чекаємо на тебе у Залі Дев’яти.

— Буду, — коротко відповів Таріс. Для ентарів‑правителів у нього теж були новини. Щоправда, повідомити їх можна було лише після візиту в Дім Аймір.

Туди Таріс і вирушив зранку, коли клепсидра продзвеніла вперше. Від Айкита він уже знав, що Рейсі Аймір, найстаріший із членів Дев’ятки, ще живий, хоча дуже й дуже слабкий. Чесно кажучи, Таріс, повертаючись, не сподівався застати його, але те, що старий ще не пішов до Зірок, значно полегшувало завдання, поставлене Тібором.

Коли Таріс увійшов до головної зали Дому Аймір, присутні схилили перед ним голови. Таріс обвів приміщення поглядом. Усі члени правління, включно з ентаром, що сидів у спеціальному пересувному кріслі, були тут.

Представників із народу також запросили — на галереї Таріс побачив Харіда.

— Ентаре Аймір, — звернувся він до голови. — Зі своїх мандрів я приніс втішну звістку для тебе й твого Дому. Зі смертю твоєю рід Аймір не перерветься. Твій дядько, ентар Тібор, живий і має спадкоємців. Він мешкає на Землі. Під час мого перебування там я був гостем його роду.

Присутні в залі здивовано охнули — хто ментально, а хто й уголос. Від трьох членів правління повіяло неприхованою ворожістю. Кожен із них сприйняв новину як загрозу особисто для себе. Ось вони, ті, хто заради влади готовий розвалити власний Дім! Таріс надіслав усім трьом заспокійливий імпульс. Ніхто з них впливу не відчув, отже, не мав ментального дару. Втім, як і Харід. Від Харіда виходила лише хвиля зосередженої зацікавленості. Аж раптом винахідник насторожився і витріщився на тих трьох, що привернули увагу Таріса секундою раніше. Ач, розумний який — швидко розпізнав загрозу за якимись, лише йому відомими ознаками. Мабуть, він і справді буде найкращим соратником з усіх можливих.

— Тібор передав мені знак ентара і призначив виконавцем своєї волі на весь той термін, що буде відведений мені під таріонськими Зорями, — промовив Таріс.

Він витягнув перед собою руку, на якій було два перстені — один на вказівному пальці, другий на безіменному. На обох родових знаках чітко читалися імена: на одному — його власне, на іншому — Тібора Айміра.

— А звідки нам знати, що Тібор сам віддав його тобі? — не стримався один із трьох. — Може, ти забрав перстень силою!

От і підтвердження: інші сценарії, окрім силових, їм і на думку не спадають. Небезпечні люди.

Таріс розкрив гаман на поясі й дістав планшет. Десять пар очей втупилися в екран небаченого пристрою. Ті, хто сидів на галереї, зображення бачити не могли, але завмерли, прислухаючись.

— Сподіваюся, Рейсі, ти пам’ятаєш мене і впізнаєш, хоча минуло багато років. Через непередбачений виверт часу при переході я виявився молодшим за тебе. Але якщо ти ще живий і чуєш мій голос, значить, Зорі, як і раніше, милостиві до нашого Дому — і він жодного дня не залишиться без керівництва…

Тібор звертався до свого небожа, а той слухав, і по його щоках текли сльози. Рід ентарів Аймір існує! Нехай на Землі, не на Таріоні — але він не загинув від страшної хвороби і продовжується у віках.

— Але чому він не повернувся? — озвався хтось із членів правління, коли запис закінчився.

— Він повертався, — спокійно відповів Таріс, — але його зрадили. Правитель Рейтар винен у тому, що про повернення Тібора ніхто не дізнався. Щоб спокутувати гріх мого прадіда, я поклявся подбати про Дім Аймір і захищати його інтереси у Дев’ятці, наче вони мої власні.

Коли збори завершилися, Рейсі Аймір забажав поговорити з Тарісом наодинці.

— Я чув, що ти непоганий цілитель, — мовив старий. — Прошу, допоможи мені.

Таріс здивовано звів брови.

— Ні, — сумно усміхнувся Рейсі, — я не настільки вже з’їхав з глузду, щоб просити неможливого. Зцілити мене не в змозі ніхто. Я прошу подарувати мені один день. Щоб у Зал до правителів я прийшов сьогодні своїми ногами.

— Ти розумієш, що це забере в тебе весь подальший час, хоч би скільки його не лишилося?

— Так. Я готовий. Мені потрібен лише нинішній день.

Джерело Рейсі було майже порожнім. Можливо, якби не звістка, принесена Тарісом, у ньому вже не було б і тих крапель енергії, що ще підтримували життя старого. Таріс вичерпав Джерело вщент: не залишив жодної краплі — усе направив на відновлення фізичних сил. Після сеансу цілительства старий сам підвівся на ноги.

— Ходімо, синку, струсонімо Дев’ятку. Це буде цікаво. Я, до речі, пам’ятаю, як ти з’явився там уперше. І вдруге теж. Ти ж тоді на раз уклав Лотара догори лапками! Скільки тобі тоді було — років зо п’ять?

Таріс дістав пігулку жарознижувального (дякую тобі, Вікторе, за «запасний парашут», дуже вчасно знадобився), запив її з нової фляги і відкрив портал у палац:

— Ходімо, Рейсі. Сподіваюся і цього разу тебе не розчарувати.

До п’ятого дзвону залишалося ще більше години, за цей час Таріс хотів переговорити з Кейтаром. Він добре уявляв, який ефект справить його поява у Дев’ятці в ролі повноправного члена. Зрозуміло, всі сприймуть це як виклик Лотарові та його спадкоємцю — бо хто ж іще може оскаржити тар у глави, як не першопроходець? І якщо на думку Лотара Тарісові більшою чи меншою мірою було начхати, то сваритися з Кейтаром він не бажав.

У своїх апартаментах спадкоємець був не один: сам правитель вшанував сина своєю присутністю. Розмова у них, мабуть, була серйозна, але Таріса пропустили без застережень, щойно він з’явився на порозі приймальні. І охорона, і секретар вклонилися йому надзвичайно шанобливо.