Глава 34

Книга друга

Сніг на голову ентара

Частина перша. Правитель

Чаша Хранительки — чудовий маяк, чи не єдиний у своєму роді, знайомий до дрібниць. Ось тільки, націлюючись на неї, Таріс не припускав, що вона більше не стоїть на столі. Комусь заманулося перемістити чашу на полицю між двома вікнами. У цю полицю Таріс і врізався носом. Від несподіванки він відсахнувся, важкі рюкзаки потягли його назад — і високорідний ентар найганебнішим чином усівся на підлогу.

Свідком цього став мудріший Айкит, який до цієї хвилини незворушно сидів неподалік у позі для медитації. Він схопився і кинувся до вихованця:

— Хлопчику мій, ти повернувся!

— Так, мудріший. І, схоже, Таріон мені не вельми радий. Ти ба, без жертви не пустив! — Таріс закинув голову назад і затис пальцями ніс, щоб припинити кровотечу.

Айкит відвів убік його руку і став легенько погладжувати пошкоджений орган — від перенісся до кінчика. По обличчю Таріса побігли лоскотні мурашки, повертаючи його в ті далекі часи, коли вчитель мало не щодня заліковував їм з Гайсаром усілякі подряпини. Через дві хвилини ентар голосно чхнув, позбуваючись згустків, що скупчилися в носових ходах. І все — від травми не лишилося й сліду.

Таріс підвівся й попрямував у купальню. Вмився, напився, підставляючи руки під струмені водоспаду. Яка ж на Таріоні смачна вода! Коли він повернувся на свою половину, Айкит уважно розглядав земний рюкзак, а по дому розносився такий чарівний апельсиновий аромат, що Тарісові мимоволі згадався його перший день на Землі. Джерело запаху знайшлося відразу — під клапаном рюкзака були заховані два апельсини — сюрприз від Еліни. Під час падіння вони трохи пошкодилися, тож тепер і пахли так сильно.

Таріс почистив один із них і простяг учителю:

— Спробуй‑но.

Шкода, що Люсьяни і матінки з Вальтеном немає вдома — можна було б і їх пригостити.

Розробляючи план подорожі, Айкит був непохитний: по завершенні місії на Таріса чекає карантин — щонайменше півтори декади, щоб бува не занести на Таріон якоїсь чужорідної зарази. Тож із родового гнізда заздалегідь пішли всі. Лише сам учитель вирішив, що справа його життя варта ризику, і залишився чекати на учня. Як виявилося, не дарма — ентарові відразу знадобилася допомога цілителя. А тепер Айкита гризла нездоланна цікавість, проте він спокійно їв незнаний фрукт. Буде ще час: за п’ятнадцять діб Таріс викладе все, що знає про інший світ!

Таріс також мовчки жував. Апельсин після переходу — саме те!

— Смачно, — мудріший нарешті прокоментував свої враження. — Трохи схоже на чарізький цитріс, але той занадто кислий, і від однієї думки про нього слини набирається повен рот.

Колись першопроходець Чаріз приніс із своїх мандрів цитрісове деревце. Відтоді цей іномирянський фрукт складає одну з важливих статей доходу його Дому.

— Угу, — мугикнув Таріс із повним ротом. — Взагалі‑то вони родичі, обидва цитруси. Тільки наш зветься апельсин, а Чарізів — лимон.

— То ти також був у Ченові? — пожвавішав Айкит.

— Ні, на Землі! Я був на Землі, Айките. І Чаріз теж. І Аймір, і всі Сайгари до мене, і взагалі всі‑всі. Тому що не існує ніякої множини світів — є лише Земля і Таріон. Давай‑но сюди кісточки. Їх треба посадити. Кілька з них обов’язково проростуть і коли‑небудь дадуть плоди.

Поки Айкит обмірковував шокуючу звістку, що перевернула всі його попередні уявлення про світоустрій, Таріс відшукав на жіночій половині якусь миску, біля порога зачерпнув у неї ще вологого після припливу ґрунту, встромив насіння і возніс молитву Зоряній Матері, володарці всього сущого. Нехай росте на Таріоні апельсин — дар Еліни.

— Земля? Яка дивна назва.

— Чому дивна? Така сама, як у нас. «Таріон» — твердь, «Земля» — суходіл.

— А Ченова, Гребрітан, Норвей — хіба не існують?

— Це назви окремих Домів. Гребрітан і Норвей звуться так і понині, а от Ченова, до речі, правильно казати — Дьженова, — об’єдналася з іншими невеликими Домами і тепер знана у світі як Італья.

— А ти де був? У якому Домі?

— Україна. Дуже великий Дім. І дуже багатий. Корисні копалини, родючі землі, промисловість — усе є. Населення не менше, ніж у нас на Дев’яти Островах! Тільки в столиці живе стільки ж, скільки в усьому Домі Сайгар.

— В одному Домі? — здивувався Айкит. — Так багато?

— Уяви собі! А вони вважають, що це мало, бо в інших — набагато більше. Люди там, щоправда, живуть не так довго, як у нас, проте народжують набагато частіше. Майже в кожній родині є дитина, а то й не одна. Всі діти обов’язково вчаться. І хлопчики, і дівчатка. Кожен — відповідно до своїх здібностей, звичайно, але основи отримують усі без винятку, — Таріс видихнув, але невисловлене й далі розпирало його. — А ще вони вміють повертати людей з‑поза Межі, якщо смерть настала щойно; знають стать дитини ще до народження і можуть зачинати дітей поза тілом матері. Це дозволяє їм народжувати навіть тоді, коли зачаття в принципі неможливе. Зорі! Айките, та мені не вистачить цілого життя, щоб переказати тобі все, що я там побачив! Але це все дрібниці порівняно з тим, кого я там зустрів.

Таріс зробив паузу і, дочекавшись найвищої точки кипіння Айкитового інтересу, нарешті промовив:

— Ентар Аймір не загинув і не пропав! Він і досі живе на Землі. У нього є свій рід і власна Хранителька.

Примітка автора:

Дьженова — Генуя (транскрипція з італійської).

З Гребрітаном і Норвеєм, сподіваюсь, усе зрозуміло. 😉

***

П’ятнадцять діб Айкит і Таріс розлучалися лише для того, щоб трохи поспати. Проте лавина інформації, яку вихованець обрушив на вчителя, не вичерпалася, а навпаки — з кожним днем набирала сили. Добре хоч куховарити самим не довелося: їжу їм справно постачала матінка, залишаючи щоранку на містку перед куполами купу різноманітних харчів.