Глава 27

А ввечері Таріс та Еліна знову залишилися наодинці. Дід рано лягав спати. І знову була тиха розмова, але тепер на запитання відповідав Таріс. І якось так вийшло, що розповів він і про своїх братів, і про Люсьяну, і навіть про Лотара.

— То, виходить, твій батько — щось на зразок імператора у вас?

Таріс порівняв титул батька із земними рангами правителів і погодився:

— Так і є. Йому підвладні дев’ять островів, кожен із яких має власного правителя.

— Ти правитимеш після нього?

— Ні. За тар можуть боротися лише очільники Домів. А я навіть не спадкоємець.

Полегшення, яке відчула Еліна, а разом із нею і Таріс, можна було порівняти зі звільненням від болю. Вона щиро втішилася, що Таріс ніколи не стане правителем. Чому? Відповідь здивувала:

— Зможеш сам побудувати своє життя, ще й залишишся неушкодженим. Бо всілякі там змови, перевороти, замахи, боротьба за владу...

— Не уявляю, що може загрожувати правителю, який володіє таром, адже він, по суті, всесильний, — знизав плечима Таріс. — На Таріоні не буває змов і замахів. Але ти турбуєшся про моє життя. Для мене це дуже важливо...

Таріс зробив паузу, збираючи сили, як перед кроком крізь безодню, а Еліна принишкла у передчутті. «Ну от, — промайнула думка, — зараз погладить по голівці й скаже, що своє кохання я вигадала, а насправді нічого такого немає». Але він узяв її долоню і притис до свого чола. Нехай знає, що він повністю відкритий.

— Еліно, те, що трапилося з нами, не мало статися. І водночас це було неминуче. Наречена, що мала б чекати мене на Таріоні, так і не з’явилася. Думаю, її взагалі там не існує. Ти, я знаю, також нікого не кохала. А ми з тобою співпали, як дві половинки одного цілого... Коли ми зустрілися, наші душі одразу злилися. Ти ж, як і я, це відчуваєш?

Так, відчуваю, але що з того, якщо зараз ти скажеш, що разом нам ніколи не бути.

— Сьогодні я дізнався, що ти повністю готова до материнства. І Зорі мені у свідки, найбільш за все я хотів би стати батьком твоїм дітям. Але зараз це неможливо.

— Чому?

Він пересунув її руку собі на груди. Під тонкою тканиною футболки відчувалася та велика кругла бляшка, котру Ліна так старанно вимальовувала на своїй картині. Таріс не зняв прикрасу разом із таріонським костюмом. Навіщо вона йому? Адже все одно ніхто не бачить під одягом!

— Цей амулет — Охоронець цнотливості. Він блокує мою чоловічу суть. Якщо я його зніму, то дуже швидко відновлю свою чоловічу силу та зможу любити тебе, як того бажаю. Але тоді я не зможу повернутися на Таріон — не вистачить сили відкрити портал.

Почуття обов’язку — це Ліна розуміла. Його там чекають, на тому клятому Таріоні, і він зробить усе, щоб виконати зобов’язання! Сльози сповнили їй очі, хоч і не збиралася Лінка ревіти. Це, безперечно, гормони винні, а зовсім не Тарісове освідчення, що перетворилося на відмову.

— Я не відмовляюся від тебе, Еліно...

Чорти забирай, та від нього хоч одну думку приховати можна?

— ...це понад мої сили. Я прошу тебе прийняти мене таким, як є. І зачекати.

— Та хіба ж я змогла б тебе полюбити, якби ти був інакшим?

Важкі краплі все ж таки зірвалися з вій.

О, Зорі! Яка ж це мука для чоловіка — жіночі сльози! Таріс обхопив долонями її обличчя — таке дороге, по-дитячому ніжне, оманливо юне. Лише на якусь мить він відпустив себе, перестав контролювати — і лавина взаємного бажання підхопила його. Він припав до жаданих вуст у своєму першому поцілунку. Гостре почуття насолоди, що поглинуло Таріса, породило у відповідь хвилю трепету в душі Еліни і чомусь віддзеркалилося болем. Чи, навпаки, спочатку був біль? Але чий? Ентар уже не міг визначити, хто що відчув, а хто породив відлуння. Його свідомість знову злилася з Ліниною, остаточно втративши зв’язок із реальністю. Кохання, насолода та біль поєдналися й розділилися на двох. Хлопець і дівчина вчепилися одне в одного, як шалені, і цілувалися, цілувалися, не в змозі відірватися. І в цьому безумстві рішення, яке Таріс обмірковував цілий день, визріло остаточно.

— Я прошу у тебе один рік. Почекай мене, а я зроблю все, щоби нашому щастю нічого не завадило.

Звичайно, вона побажала подробиць.

— Моя місія розрахована на сто днів. Сьогодні — десятий. Через дев’яносто днів на мене чекають із результатами. Еліно, те, що я знайшов у цьому світі, має неймовірну цінність для Таріона. І це навіть не та маса досягнень, якими ви так щедро ділитеся. Відкриття твого діда від початку належать Таріону. Їх не можна використати на Землі через безліч причин, а для нас вони можуть стати проривом і порятунком. Те, чим ми з Тібором займалися вчора, — це так, дрібниці. Але в нього є такі ідеї — якщо їх доопрацювати, можна буде відкривати шляхи на інші планети нашої ж реальності.

У Ліни перехопило подих. Зоряні ворота! Круто!

— Я мушу передати ці відкриття на Таріон. Адже це з вини моїх родичів наш світ позбувся такого видатного вченого. Крім того, мені потрібно закінчити вдома власні справи: віддати заміж ф’ямму, передати рід братові. Не думаю, що це триватиме цілий рік. Можливо, я повернуся раніше. Рік я прошу про всяк випадок, із запасом.

— Ти повернешся! — захоплення, і знову сльози на очах, і нескінченна віра у його слова.

Хіба можна зрадити таку віру? Не треба їй знати, що повернення пов’язане для нього зі смертельною небезпекою — стократ сильнішою, ніж довелося пережити у перший раз. Потрібно буде, на випадок невдачі, залишити для неї листа, де все пояснити... і відпустити. А листоношею попрацює Віктор. Йому й ментального наказу не знадобиться — він надійний, і так не підведе.

Так вони й поснули у вітальні, заховавшись від усього світу під пухнастим пледом.

Вранці дід застукав їх на місці злочину і стояв над диваном німим докором хвилин із п’ять — аж поки вони не прокинулися.

— Діду, а я заміж виходжу, — порадувала старого Еліна. — Через рік, коли Таріс повернеться з Таріону!