Глава 22

Частина третя
Гість роду Аймір

Вранці дід підвівся, так, наче вчора нічого і не трапилося. Ще й Лінку розштовхав, щоби кави зварила. Каву з дідом пити вона не стала, вирішила почекати Таріса, а ось побалакати хотіла. Притягла прасувальну дошку, праску, купу висохлої білизни з прання і почала свій допит.
- Діду, а ти знав, що він так вміє?
- В принципі, знав. Він же Сайгар, а вони усі цілителі. Здавна. Це наука їхнього Дому.  Дітей своїх років із п'яти починають вчити майстерності.
- Ого! - респект Сайгарам. - Це як у нас всі архітектори?
- Ну, скажімо, не всі, - буркнув дід невдоволено. 
А це вже звичний камінь у її город! Ліна після школи відмовилася підтримати сімейну традицію і пішла вчитися на біофак, от дід і бурчить весь час з цього приводу. Але, що вдієш, якщо пробірки були завжди миліші її серцю, ніж кульмани? Вона і тепер працює лаборантом-біохіміком, а свою жагу до творчості чудово задовольняє, малюючи дітей та квіти.
Тим часом Ліна розклала на дошці Тарісові джинси. Це ж треба, Леві Страус! Новенькі і не якась там підробка. Цікаво, звідки у нього такий крутий прикид?
- А ти знаєш, що він учора захворів після того, як тебе витяг? Температура піднялася височенна, жах! Щоправда, сказав, що все гаразд, проте від ліків не відмовився.
- Нічого з ним не станеться, відлежиться! Адже сам зголосився, ніхто не просив. Та і я в боргу не зостався.
- Тобто як? - від подиву Еліна перестала прасувати і навіть праску підняла, щоб не спалити джинси.
- Сьогодні твій Таріс щебетатиме, як пташечка, хоча вчора і двох слів зв'язати не міг.
- Невже? А чому?
- Я йому словник свій віддав, мені вже ні до чого, я на автоматі давно...
У цих ментальних заморочках Лінка не розумілася, тож повернулася до прасування джинсів, а от дід уже розпалився:
- Мушу сказати, що він спочатку свою роботу зробив, аж потім словник узяв. Куди не треба - не ліз, і взагалі, дуже делікатно діяв. Я навіть не сподівався.
Ліна посміхалася, схилившись над дошкою. Приємно, що не помилилася у Тарісі. Може не треба було так круто з ним вчора обходитися? Ну, себто, клятву вимагати? 
Тепер у її руках був подовгастий шмат тканини світло-сірого кольору, дуже м'який, приємний на дотик, з необробленими краями, які, проте, не обсипалися. Цю річ Таріс учора поклав у машину разом із джинсами та майкою.
- Діду, а що це таке?
Дід досадливо крякнув, аж потім відповів:
- Спідня білизна.
Лінка схилилася над дошкою і тихенько засміялася. Це ж треба, труселя іншопланетні.
- Тьху, дурненька! - обурився дід і пішов у сад, доглядати свої троянди.

***

Як приємно прокидатися коли жіноча долонька гладить твоє волосся, а ніжні губи торкаються чола. І нехай це не пестощі, а лише турбота про здоров'я, тепле почуття наповнює серце.
- Доброго ранку, Тарісе! Бачу, сьогодні з тобою все гаразд. Ось твій одяг. Ванна вільна. Сніданок за півгодини.
Отакої! Він потрапив у світ, де жінки не соромляться керувати чоловіками! Вдома, мабуть, тільки Хранителька ризикнула б прийти до ентара з вказівками.
Тільки-но Таріс з'явився у вітальні, старий піднявся йому назустріч. Ліна причаїлася за барною стійкою - відчувала, що зараз відбудеться дещо незвичайне. Таріс вклонився їй, повернувся до старого, і притис руку до серця, розпочинаючи ритуал. Чоловіки привітали один одного однаковим уклоном.
- Тарісе, ентар із Дому Сайгар, - дід заговорив  таріонською. - Мій рід приймає тебе і дарує своє заступництво! Можеш бути гостем у нашому домі стільки, скільки забажаєш. Хранителька подбає про тебе, - він злегка повів бровами у бік Еліни.
Хранителька! Ну звичайно ж, вона Хранителька! Дитя першої ночі. Мрія, зустріти яку Таріс і не сподівався, але яку всією душею сам прагнув здійснити... І народилася вона тут, на Землі, а не на Таріоні, де так потрібна!
Еліна не зводила очей з Таріса. Із промови діда вона майже нічого не зрозуміла, але здогадалася про що йдеться, і зараз її цікавила насамперед реакція гостя. Дідо полюбляв театральні ефекти, тому й вивалив на Таріса всю інформацію разом, та ще й з таким виглядом, наче все сказане саме собою зрозуміле. Проте, гість умів тримати лице не гірше за господаря. А його відповідь одразу ж показала, що і він не ликом шитий.
- Тіборе Аймір, я приймаю заступництво твого роду і турботу Хранительки. Ти можеш користуватися моїми  знаннями та вміннями весь час, що я перебуватиму у твоєму домі.
На цьому ритуал було завершено і дід жестом запросив Таріса сідати за стіл.
- Про мене як здогадався? - спитав він. - Чи раніше знав?
- Не знав, - коротко відповів Таріс. - Вчора побачив тарі на столі у Еліни, потім згадав усе, що читав удома, то й дійшло.
- Тебе теж видала монета, - всміхнувся дід.
- Я зрозумів, але на монеті не вказано мій рід.
Еліна налила в чашку ароматного напою, яким вчора лікувала діда і подала Тарісові: 
- Ось, спробуй, це кава. Ми п'ємо її зранку, бо вона добре тонізує. Тебе видала не лише монета.  Дідо каже, що впізнати тебе було не важко, бо всі Сайгари схожі один на одного. 
Таріс хмикнув. Так і є, він чув це неодноразово. 
З ентаром Айміром, так само, як і з його внучкою, виявилось напрочуд легко спілкуватися. Добре, що не залишилося недомовок, за винятком хіба що однієї. Вчора, згадуючи все, що знає про Айміра, Таріс звернув увагу на дивні розбіжності в часі. Як  він не рахував, у нього виходило, що Тібор повинен бути старшим за себе нинішнього на сорок вісім років. 
Доведеться вияснити це питання, але не зараз, а тоді, коли вони з Айміром залишаться наодинці.

***

Віктор, з невеликою валізкою в руці, з'явився, коли сніданок добігав кінця. Побачивши Таріса, він вигукнув:
- Опа! Таріс! І чому це я зовсім не здивований?
Але потім його  таки здивували, до того ще й дуже сильно, розповівши все, що трапилося вчора, а також здійснивши невеликий екскурс у сімейну історію. Присьорбуючи каву з великого кухля, він чухав лису потилицю і примовляв:
- Ви мене розігруєте, такого не може бути. Напевне, Лінка, у тебе тут десь прихована камера є!
Він не повірив ані в те, що дід та його гість – таріонці, ані в те, що Таріс ментальним впливом зміг зняти у діда симптоми серцевої недуги. 
- Так не буває!
І переконувати його було марно. Це знання ніяк не узгоджувалося з Вікторовими уявленнями про світоустрій.
Невіра похитнулася, коли він зробив дідові кардіограму. Віктор довго розглядав стрічку, потім попросив попередні записи, розклав їх на кухонному столі по датах і знову поринув у роздуми. Нарешті сказав:
- Не розумію як подібне можливе. Дядько Боря, остання кардіограма, подібна до нинішньої, була у тебе п'ять років тому.
І звернувся до Таріса:
- Якщо ти поясниш мені, що саме зробив, то я особисто куплю тобі медаль! А якщо навчиш, то орден.
Навіть обговорюючи такі серйозні речі, Віктор примудрявся жартувати.
- Розповім і навіть показати можу. Навчити – п'яти років не вистачить. - Таріс чував про людей, які на чистій інтуїції могли робити багато з того, що він умів, але сам таких не зустрічав і мав великий сумнів, що Віктор належить до цих унікумів.
Додому Вітько не поїхав. Сказав, що мати з Варкою на дачі, а в холодильнику - миша повісилася, і, чекаючи обіду, завалився спати на дивані. Ще й діда надихнув - той теж вирішив подрімати. Ліна та Таріс залишилися наодинці. Ось тут і запитала вона де він узяв такі дорогі  джинси.
Вигадувати він нічого не став, розповів усе, як було. І навіть показав шкіряний чохол із усім його вмістом.
Ліна подивилася на все це добро  і пішла будити Вітьку.
- Завал! - прокоментував той, дивлячись на предмети, розкладені на столі.
Потім узяв айфон, покрутив у руках.
- Шоб я так жив! Остання модель! Та щоб купити таку фігню, мені три місяці треба працювати і нічого не їсти при цьому! Ти кого обчистив, Таріс?
Судячи з того, що у лексиконі Віктора з'явилися нові слова, ситуацію, що склалася, він вважав вкрай неприємною!
- Зарядити є чим? - запитав у Ліни.
- Та звідки? І хіба можна?
Вона така ж серйозна, як і її брат.
- Так, дійсно, не можна вмикати. Якщо вже шукають, відстежать одразу!
Вітька сів і обхопив голову руками.
- І паспорт! І картки ... Те, що нас ще не накрили, просто диво! Потрібно повернути! - вирішив він. - І якнайшвидше!
- А як повернути, не включаючи айфон? - запитала було Ліна, але одразу ж  потянулася за паспортом. - Іванчук Анатолій Васильович… десь я таке вже чула. Зараз…
Вона вхопила  свій рюкзак, витягла з кишені жменю різнокольорових карток і почала перебирати.
- Ага, є! Ось воно! Вчора дав той чувак, що купив картину. Іванчук Павло Васильович. Брат його? Як гадаєш? 
Але у Вітьки більше не було слів. Єдине, що він міг сказати щодо останнього припущення, це:
- Капець! Нам усім.
Про бізнесмена Іванчука та скандали, пов'язані з його родиною, у місті, напевно, тільки глухий не чував.
- Зараз, подзвоню, спитаю, - Ліна почала набирати номер на своїй дзвонилці.
- Зв'язок гучний увімкни, - підказав Віктор.
Трубку зняли одразу.
- Здрастуйте, Павле Васильовичу! Це Ліна Совенко, ви у мене вчора картину купили...
Чоловік у телефоні, щойно почув Лінчин голос, ледь не замуркотів від задоволення.
- Скажіть будь ласка, ви знаєте таку людину Іванчука Анатолія Васильовича? - продовжувала дівчина.
Вся благодушність із голосу співрозмовника разом випарувалася:
- Так, знаю. Це мій брат! Що він накоїв?
- Та нічого! Він гаманець загубив, ми з друзями знайшли вчора... Паспорт, картки, айфон... Хочемо повернути...
Чоловік у телефоні мовчав. Отетерів напевно.
- Ми збиралися після обіду в місто їхати... Можемо привезти куди скажете...
- Кажіть вашу адресу, - раптом звелів він, - я приїду сам. Зараз!
І Лінка, добре усвідомлюючи, що чинить безглуздо, назвала йому адресу. А що було робити?
У хату олігарха вирішили не кликати, приймати на терасі. Ліна пішла готуватися.
Вона повернулася у синій мереживній сукні та маленьких черевичках без підборів, ще більше, ніж завжди, схожа на маленьку дівчинку. На голові - віночок із волошок, волосся хвилями розсипане по плечах, на губах - тоненький шар рожевої помади. Цей одяг дуже пасував їй, але, дивлячись на Еліну, Таріс відчував прикрість.
- Так! - як справжня отаманша, вона заволоділа ініціативою. - Гаманець віддаємо, про штани навіть не згадуємо! Джинсів та самого нарика ми не бачили!
- Може мені теж треба… - Таріс зробив рух у бік будинку, маючи на увазі, що йому теж не завадило б переодягнутися, щоб не відсвічувати краденими штанами.
- Ні, сиди тут, - сказала вона. - Так ти менше привертаєш увагу. Джинси є у всіх, а найважче знайти те, що не ховають!
І продовжила викладати свій план:
- Вчора я, здається, сподобалася йому. Тож я і буду з ним розмовляти. А ви мовчіть. Якщо все піде добре, вип'ємо кави та розійдемося як добрі друзі. Якщо ж погано… просто розійдемося!
- Ну, давай, давай, Лінка Золота Ручка, - пробурчав Віктор.