Глава 21

Сестра Наталчина, Варя, поставилася до Тібора доброзичливо, почастувала борщем, спитала, коли весілля. А ось із її чоловіком стосунки не склалися. Почалося з дрібниці — Тібор відмовився пити куплену Миколою горілку. І нібито пояснив, що не можна йому, шкідливо для здоров'я, але той все одно образився. А як дізнався, що збираються Борька з Наталкою заяву подавати, то взагалі розлютився, навіть дільничного привів виганяти непрописаного мешканця.

Дільничний, немолодий дядько, від горілки не відмовився, довго сидів з Колькою на кухні, тер за життя — всю хату тютюном продиміли, але гостя Наталчиного виселяти не став. Ідучи, сказав:

— Пільговик він, інвалід до того ж, від землетрусу постраждав. Не по-людськи це — виганяти. Документи у нього в порядку, квартиру отримає, сам з'їде. А вашій Наталці приймати гостей ніякий суд не заборонить, немає такого закону.

***

Шлюбний ритуал виявився довгим та досить складним. Сам Тібор вважав, що все відбулося того вечора, коли вони з Талею вперше залишилися наодинці, але ні. Щоби стати повноправним подружжям, у цьому світі потрібно було спочатку заявити про своє бажання у відповідній установі, і не просто заявити, а підтвердити бажання підписами. Потім, через три декади, слід було з'явитися туди ж і знову розписатися. Тільки після цього видавали документ, схожий на паспорт. Без документа шлюб вважався недійсним.

Заяву до ЗАГСу вони подали відразу після візиту дільничного і почали готуватися до весілля. Тібор вчився писати своє ім'я, не хотів зганьбитися на церемонії. Раніше йому вже доводилося розписуватися при отриманні паспорта, але цей досвід нікого не надихнув — підпис вийшов кострубатий і дуже нерозбірливий. Щоправда, Наталя втішила коханого, сказала, що паспорт — документ тимчасовий і через п'ять років його все одно замінять на новий. А от свідоцтво про шлюб — це на все життя. Тож Тібор старався.

Наталя тим часом шила сукню. Модну, міні, аж на десять сантиметрів вище колін, без рукавів. Не мало значення, що зима на порозі, а сукня легка — весілля ж один раз у житті! От зробить вона собі "бабетту", візьме у Варки туфлі її весільні — і буде найгарнішою нареченою в світі!

І Борисові костюм Наталя купила — чорний, модний. І сорочку нейлонову, і краватку-обманку вузеньку, з "іскрою" та блискучим камінчиком. Тільки черевики, шкода, не лакові довелося взяти, але тут вже під’єднався здоровий глузд: весілля — лише один день, а на роботу в лакованих туфлях ходити незручно.

Втім із роботою у Бориса не ладналося.

На овочебазі, куди йому дали направлення, кадровичка скривилася:

— Нам вантажники потрібні, а не інваліди.

Інших місць поки що не пропонували. От і сидів він удома, допомагав сестрам по господарству, ходив на молочну кухню за харчуванням для Ірочки і навіть гуляв з дитиною у дворі, поки Варя прала і куховарила.

***

Відкриті партійно-комсомольські збори було призначено на четвер. Тільки вранці Наталя змінилася з чергування, вдома і поспати не встигла, а на третю годину знов треба було  їхати до лікарні. Тяжко це, звичайно, після доби, зате вона сподівалася побачити всіх своїх подруг і запросити їх до ЗАГСу. Ще мала намір покликати доктора Штільмана і Фіру Семенівну.

Перше питання — про виконання колективом соціалістичних зобов'язань напередодні п'ятдесятої річниці Великого Жовтня — Наталка спокійнісінько проспала, причаївшись за широкою спиною Анісії Спиридонівни, сестри-господарки із загальної хірургії, а ось друге стало для неї цілковитою несподіванкою.

Валентина Яківна, парторг, вона ж начмед, піднялася зі свого місця:

— А зараз ми привітаємо нашого героя! Соломоне Ізраїлевичу, прошу на трибуну!

Штільман підвівся, застібнув халат на всі чотири ґудзики і попрямував на сцену.

— Приємно, скажу вам, опинитися тут не з епікризом на патанатомічній конференції, а у якості героя, — похмуро пожартував він.

Смішки, що виникли в залі, були перервані брязкотом ложечки по склянці, після чого від імені МОЗ УзРСР доктору Штільману було зачитано подяку за допомогу в ліквідації наслідків Ташкентського землетрусу та вручено відповідний документ разом із цінним подарунком — великою кришталевою вазою. Молодший і середній медичний персонал поряд з Наталею дружно зітхнув — чи то від заздрощів, чи то від захоплення.

Слідом за доктором Штільманом на трибуну закликали Наталю і також вручили грамоту та подарунок. Та ще й який! Справжнісінький електричний самовар! Те, про що вона так довго мріяла, але дістати і не сподівалася, бо дефіцит.

Коли вона, щаслива до нестями, попрямувала до зали, її зупинив голос комсорга:

— Не йди далеко, Качур. Зараз розбиратимемо твою аморальну поведінку.

Третім питанням було "різне".

Наталя оторопіло спинилася, а потім повернулася на сцену, притримуючи перед собою коробку з самоваром.

— Яку таку аморальну поведінку?

— А от зараз і з'ясуємо, — заявив комсорг, потрясаючи перед собою клаптиком якогось папірця. — У партком надійшов сигнал, і ми, товариші, зобов'язані відреагувати!

— А з якого це часу ми реагуємо на анонімки?! — рикнув Штільман, весь червоний від люті. Він сидів поки що на своєму місці, але будь-якої миті готовий був зірватися і стати на захист своєї улюблениці.

Фіра Семенівна притримувала його за халат і шепотіла, але так, що чули всі довкола:

— Слухай-но сюди, Моню, заспокойся, давай спершу хоч дізнаємося, що вони хочуть з-під Наталі!

А комсорг тим часом продовжував:
— Анонімок ми не розглядаємо, але цю скаргу підписано родичем медсестри Качур — Міщенком Миколою Остаповичем, якому не пощастило проживати в одній квартирі з нашою Наталією Степанівною. Так ось. Товариш Міщенко стверджує, що Качур приводить додому невідомих осіб, влаштовує оргії та спить із тими особами в одному ліжку, чого він, як батько малолітньої дочки, дозволяти не бажає.

— А він їм що, свічку тримав? — вигукнув хтось із дівчат із заднього ряду.