Глава 20

Київ, липень 1966 року
Вдома, як і передбачалося, на Наталку чекав скандал із родичами. За відсутності господині Колька відчинив двері у її кімнату і встановив між столом та кушеткою дитяче ліжечко.
- Ну і що з того? - здивувався він у відповідь на Наталчине обурення. - Тебе все одно весь час  вдома немає, то ти на чергуванні, то вієшся невідомо де по три місяці, а нам тісно, ​​ми молода сім'я!
Як це “вієшся”? Вона ж у відрядженні була! Від МОЗ!
- Наталю, ти чого? - встрягла сестра. Вона явно була на боці свого чоловіка. - Тобі що, для дитини місця шкода? 
- Нічого мені не шкода, але ви не мали права! Ось так, без дозволу... у вас своє життя, а у мене своє! Я, може, заміж скоро вийду, -  Наталка вимовила це і одразу ж пожалкувала про сказане. Колька вчепився у її слова, наче бульдог:
- Заміж?! Та хто тебе візьме, стару дівку? Кому ти потрібна з такою зарплатою і без квартири?
Варя мовчки стояла осторонь, опустивши очі, і смикала в руках пелюшку.
- Ми сподівалися, Наталю, що ти наглядатимеш за Ірочкою... Що ти її любиш... А ти... заміж.
- Та не бійся, Варваро, нікуди вона не вийде! Так, лякає тільки, нема в неї нікого!
А от подивимось, думала Наталка, ось поставлю Бориса на ноги, а там… що буде далі вона гадати не наважилася. А ліжечко з кімнати все ж таки прибрала.

***

Лікували Борю добре. На реабілітацію Штільман влаштував його в психоневрологічний диспансер, у відділення неврології, а там - і масаж, і лікувальна фізкультура, і фізпроцедури, і заняття з логопедом. Тож справи у Бориса Івановича швидко пішли вгору. До жовтня він уже і ходив добре, і розмовляв, не пропускаючи складів, і навіть у шахи грав із сусідами по палаті.
Наталя відвідувала його щодня, коли не було чергування. Приносила щось смачненьке, чим можна прикрасити незвабливий лікарняний стіл, чисту, ретельно випрасувану білизну, свіжі газети  та свій улюблений журнал “Навколо світу”. Такої розкоші, як телевізор, у лікарнях на той час не водилося, а будь-яка прогресивна людина повинна була знати про всі визначні події в країні та світі, от Наталка і турбувалася, щоб її наречений відповідав вимогам часу. Газети вголос читали Борині сусіди, журнали він розглядав сам. Наталя так ніколи і не дізналася, що читати Тібор навчився саме завдяки цим газетам і- журналам. А ще він дуже полюбив кіно. Двічі на тиждень у актовому залі лікарні показували фільми. Кінострічок у механіка було лише чотири, але убогість асортименту не бентежила таріонського біженця, бо подібного відовища він досі не бачив. Щоразу Тібор із захопленням дивився на екран і навіть через багато років ці фільми залишилися для нього  найулюбленішими. Але, звичайно, ніякого кіна він не чекав так, як зустрічей з Наталкою.
Для побачень вони відшукали собі “затишне місце”, в червоному куточку, за погруддям Леніна і вигорілою на сонці плюшевою завісою. Тут стояв рядок обшарпаних відкидних крісел з перекошеними сидіннями, але Наталя і Тібор, сідаючи на них, не помічали незручностей. Вони шепотілися і цілувалися, розмовляли доти, доки дівчина не помічала, що її коханий втомився. Тоді вона лагідно обіймала його і починала тихенько співати. Про  Романа і Катерину, про човник, що пливе по морю, про ясну і зоряну місячну ніч. Все про кохання. А він брав її руку і, сховавши в долонях тонкі пальчики, цілував маленькі пучки. І не було нічого приємнішого за цю ніжну ласку. Хіба що слова:
- Вайдорі моя, кохана.
Тепер Наталя знала, що означає "вайдорі" - наречена, суджена. І серце її мліло від щастя, а очі сповнювалися сльозами радості від того, що знайшла його, свого єдиного.

***

Діло впевнено рухалося до виписки і все було би добре, якби не одна проблема. Забирати Борю не було куди. Ну, не додому ж до себе його вести, чи не так? Там же, коли Ірочка спить – не дихни, а в інший час  радіола репетує – якщо не П'єха, то Мулерман. А кухню всю Колька засмердів Біломором. Хіба ж у таку атмосферу хвору людину приведеш? Та й не дозволить ніхто Наталі прописати у себе нового мешканця - і кімната у неї замала, і хата їхня під знесення призначена, за проектом тут незабаром новий мікрорайон буде.
А з житлом, яке належало Борі, як потерпілому від землетрусу, вийшла затримка. Наталка всі необхідні документи зібрала, і Соломон Ізраїлевич у виконком ходив на прийом до великого начальства, але скінчилося лише тим, що Бориса поставили в чергу. Пільгову, щоправда, та що з того, якщо за чотири місяці вона так і не зрушила з місця.
Матеріальну допомогу, виділену Борисові, як потерпілому від стихійного лиха, Наталя всю, до копійки, внесла на його ощадну книжку. На витрати ж виділила три карбованці зі своєї зарплатні. Це ж Боренько - ангел, а не людина! Горілки та пива не п'є, цигарок не купує. Які у нього витрати?

***

На початку листопада Штільман взяв відпустку та поїхав до Одеси. У нього там мама старенька, сказав. А Наталя напекла печива і вирушила до свого Боренька. Нудно йому там, мабуть, одному, гадала, усіх же ж сусідів  виписали.
Яке ж було її здивування, коли і Бориса в палаті не знайшлося.
- Та ж перевели Амірова, вчора ще, - байдуже кинула їй чергова медсестра у відповідь на запитання, - а куди, не знаю. У лікарів питай.
Наталя кинулася в ординаторську, але лікаря вже не застала. На щастя, молоденький черговий, вчорашній студент, який ще не втратив свого милосердя, зглянувся над дівчиною і відшукав Борисову історію в купі інших, таких самих, не до кінця оформлених.
- Переведений у друге психіатричне відділення, - доповів він. - Чому, не можу сказати, тут написано: "По показанням".
Друге психіатричне відділення відшукалося у сусідньому корпусі, але Наталку туди не пустили. На замкнених дверях висіло оголошення: "Побачення з хворими тільки за дозволом лікаря. Дні відвідувань - понеділок і четвер". Передачу, щоправда, взяли. Дебелий санітар хижо вчепився у авоську, і дівчина вельми засумнівалася в тому, що хоч якась частина смаколиків перепаде Борисові.
Сьомого та восьмого числа повторилася та сама історія, передачу забрали, а питання задавати відправили до лікаря, який буде післязавтра. Дев'ятого у Наталі було добове чергування, таке важке, що додому десятого вона ледве доповзла, впала на ліжко і заснула. Прокинулася, коли за вікном вже стемніло. Їхати кудись було запізно, але Наталя все одно одяглася, відшукала в кишені кілька двокопійчаних монет і рушила до найближчого телефон-автомату.
Як завжди, апарат виявився несправним, вірніше зламаним - відірвана трубка висіла на важелі, похмуро похитуючи уривком металевого дроту. Дрібний дощ, що моросив з ранку, переріс у справжнісінький снігопад. Наталчині гумові боти ледь не по застібку занурювалися у снігову жижу, але дівчина вперто йшла до наступного телефону. Їй потрібний був Штільман і вона мала намір дізнатися, коли він повернеться. Справними виявилися лише автомати біля метро. І тут невдача закінчилася. Соломон Ізраїлевич був удома. Через півгодини Наталка сиділа у вітальні  Штільманів, а Фіра Семенівна наливала їй чай із новенького електричного самовару.
- Не хвилюйся, Наталочко, - примовляла вона, - зараз Моня наведе лад, він це добре вміє.
Сам Соломон Ізраїлевич, почувши у чому справа, пішов у іншу кімнату, звідки невдовзі долинула телефонна розмова, що складалася в основному з недрукованих виразів, найм'якше з яких Наталя ніколи не змогла б повторити вголос. Кого так пісочив Штільман, дівчина не знала, але, як не дивно, відчула задоволення.
- Все гаразд, Наталочко, - доповів Штільман після чергового дзвінка, - живий і здоровий наш Боря. Післязавтра йде на комісію. А потім, дитинко, забирай його до себе. Знаю, немає в тебе умов, але повір, де завгодно йому буде краще, ніж там, де він зараз.