Глава 19

Коли лікар оглядав пацієнта, той трохи розплющив очі і знову прошепотів:
- ...дорі.
- Як ви гадаєте, - спитала дівчина пошепки, - хто ця Дорі? Дружина його? Наречена?
Обручки у хлопця не було, але Наталя знала, що чоловіки часто нехтують цим атрибутом. Он, Колька Варчин, коли до ЗАГСу йшли, сказав, що він не баба і не збирається витрачати гроші на непотрібну річ, добре хоч жінці кільце купив.
- А думаю я, Наталю, - відповів лікар, задоволено потираючи руки, - що тобі треба бігти на кухню. Візьмеш там манної каші або супчика протертого і швиденько сюди!
З того дня пацієнт почав одужувати. Сам засинав і прокидався, пив воду і ковтав їжу, слухняно відкриваючи рота, коли Наталка годувала його, і дуже любив тримати її за руку, при цьому повторюючи це своє "дорі". Нічого більше він сказати не міг, мову, ніяку не розумів, та й, здавалося, у навколишньому світі орієнтувався погано. Схоже було, що він геть нічого не пам'ятає. Але доктор Штільман був цілком задоволений успіхами пацієнта і вважав його амнезію тимчасовим явищем.
- Я не я буду, Наталочко, - казав він, - якщо ми нашого хлопчика до пуття не доведем. Ніколи не бачив, щоб після такого важкого поранення люди відновлювалися настільки швидко. Це ж треба, щасливець який, така складна травма і настільки гладкий післяопераційний період! Жодних тобі ускладнень, ні судом немає,  ні сенсорних порушень. Прикро буде, якщо реабілітацію добре не проведуть.
І після паузи додав:
- А тут точно не проведуть, не до того їм зараз, з невідкладною допомогою хоч би впоралися.
- То може заберемо його з собою? – нерішуче запропонувала дівчина.
- Обов'язково заберем. Я вже і запит підготував. Хіба ж можна випустити з поля зору настільки цікавий випадок?

***

Незабаром Штільман зняв Наталю з індивідуального чергування. Тепер за хлопцем доглядали санітарки. Простирадла-загородки навколо його ліжка теж прибрали. Начебто перевели хворого з реанімації до звичайного відділення. Він уже міг доволі довго сидіти, спираючись на подушки, і ложку в руці тримав міцно, пізнавав лікаря і сусідів по палаті і нудьгував, якщо Наталя  довго не з'являлася. Ім'я її запам'ятав, але називав чомусь Талею. Вона навідувалася багато разів протягом дня, майже кожну вільну хвилину проводила поряд із ним, але щоразу, коли йшла, він проводжав її таким поглядом, наче ніколи більше не сподівався побачити. Як не дивно, ця незрозуміла туга передалася і Наталці. І одного дня вона помітила, що з нетерпінням чекає закінчення ранкового обходу, щоб можна було безперешкодно увійти в чоловічу палату і знову побачити свого... напевно, вже не просто пацієнта, сісти поруч із ним, взяти за руку і поринути у те почуття надзвичайного спокою, яке охоплювало її, щойно їхні погляди перетиналися.

***

Коли пролунав вибух, свідомість Тібора стиснулася до яскравої крапки і  поринула у те “ніщо”, яке таріонці називають безоднею. Він знав, що не помер - далися взнаки роки тренувань, але й змінити якось своє становище не міг. Не було у нього ні сил, ні бажання це робити. Скільки все це тривало, Тібор не знав. У прірві не існує часу. Але несподівано все змінилося. Хтось кликав його, шукав, комусь було не байдуже, що він висить тут отак, без діла. І цей хтось був важливий. Дуже важливий!
Наречена! Це ж вона! Як він міг забути? Вона ж чекає на нього! Гостре бажання жити змусило спалахнути іскру свідомості з шаленою силою і  Тібор рвонув геть із гливкої безодні, що ледь не  поглинула його.
Пам'ять поверталася поступово. Спочатку першопроходець і справді нічого не пам'ятав, окрім власного імені та того, що у нього є вайдорі – суджена. Він не знав, що з ним трапилось, не розумів де він, відчував тільки, що вайдорі поруч. І це допомагало пережити головний біль, нудоту та повне безсилля. Вона щось казала, але слова залишалися поза його розумінням. Як він не намагався прислухатися, сенсу їх не сприймав. Так тривало день за днем. Скільки було цих днів Тібор не рахував аж поки одного разу, стомлений бажанням хоч щось зрозуміти, не заснув, а на ранок раптово згадав, що він першопроходець і знаходиться у  паралельному світі. Але якщо вайдорі поруч, значить він уже повернувся? Це його світ? Точно, він повернувся. Амулета на ньому немає, а зняти його спроможний тільки він сам, або його наречена. Зробити це можна було лише після повернення. Виходить він таки вдома. 
Як же її звуть? Тібор не пам'ятав, і не знав як вона виглядає. Намагався згадати, та не міг. Як не спроможний був і підняти повіки, щоби побачити її. Довго старався. Не виходило. Нарешті він полишив  марні спроби і зосередив внутрішні сили, яких і так було небагато, на самозціленні. Як виявилося, тактика була вірною. Незабаром він зумів розплющити очі. Коли ж роздивився дівчину, що схилилася над ним, прийшов у справжнісіньке захоплення. Та ні, не так! Він миттєво закохався! З цього дня повне зцілення стало його головною метою, адже чим скоріше він одужає, тим швидше згадає дороге ім'я, тим легше зрозуміє, що кохана йому говорить.
Ще через три дні він, як і раніше, нічого не пам'ятав, але ім'я її вже знав, хоча вимовити не міг, як не намагався. Перший склад не бажав звучати, хоч плач. Таріонці ніколи не скорочують імен, звертаючись до дорослих людей, це припустимо лише по відношенню до дітей, але вона не ображалася, ця чудова дівчина, а одразу відгукнулася на "дитячий" варіант. Ось тільки, схоже, вона теж забула, як його звуть, бо жодного разу не звернулася за ім'ям. Тоді він вирішив нагадати їй, проте, замість "Тібор" у нього вийшло "Бор". А вона так зраділа, що аж підстрибнула:
- Боря? Борис? Це твоє ім'я?
Її радість зруйнувала якийсь бар'єр у його свідомості. Слово "ім'я" стало першим, сенс якого Тібор чітко зрозумів. Він не став її виправляти, це у нього і не вийшло б, Тібор одразу погодився з новим іменем. Нехай будуть Таля і Борис. Головне, що вони нарешті разом.
Засинав він того вечора з відчуттям абсолютного щастя. Голова більше не боліла, вайдорі була поруч, і він нарешті навчився її розуміти. А вранці пам'ять повернулася у повному обсязі.