Глава 18

Інтермедія
Ташкентське кохання

Сліпа лють охопила Тібора, коли він зрозумів, що Рейтар відібрав у нього весь сенс подальшого життя — його наречену. Але все ж остаточно першопроходець здорового глузду не втратив. Він бачив, що Янізу ніхто не примушував. Он як відсахнулася від нього, наче Тібор — звір який, і одразу ж до Рейтара, під захист його руки. У такій ситуації Тібор бачив лише два виходи: або вбити правителя, щоб відстояти свою честь, або тікати світ за очі від Янізи, яка викликала в нього тепер лише відразу. Вбивцею він ніколи не був, тому всю свою лють вклав у портал. Йому було все одно, куди він потрапить, аби тільки не залишатися тут. А в голові билося одне-єдине слово: «вайдорі, вайдорі».

У наступну мить він уже був по той бік Межі. Краєм свідомості Тібор відзначив, що портал за його спиною не закрився, чітко роздивився навколишнє оточення (чоловіки в однаковій формі, вочевидь військові, виносили з будівлі й вантажили на вози якісь подовгасті ящики; людей, возів та ящиків було багато), оцінив неправильність переходу, бо не помітив жодної загрози для свого життя, і збирався вже зробити крок до людей, як раптом один із вояків побачив його, злякано скрикнув, скинув рушницю та вистрілив. Ні, в Тібора він не влучив — ментальне поле, задіяне для відкриття порталу, навіть лавину здатне затримати, не лише відхилити траєкторію кулі. Вибухнув найближчий до порталу віз, за ним — усі інші, а потім і сам артилерійський склад. Тібора закинуло назад, у все ще відкритий перехід, який спалахнув райдужним сяйвом і одразу згас.

Ташкент, квітень 1966 року

— Ах, мать твою, яке ж воно важке, — примовляв дебелий чолов’яга, налаштовуючи важіль, щоб підняти величезний шмат цегляної кладки, який ще кілька днів тому був стіною двоповерхового будинку. — Оголошують же їм і російською, і узбецькою, що можливі повторні поштовхи — ні, все одно лізуть у руїни! Ну шо, Серього, як він там, живий? Витягай давай. Обережно.

— Та наче живий, дихає, але голова вщент розтрощена! Ти глянь, Вась, дивний який — волосатик, чисто стиляга. Ще й у спідниці… Може, дервіш який?

— Та дервіш, не дервіш — один хрін, рятувати все одно треба! Тягни ноші, поки він нам тут дуба не врізав, і Азізу скажи, хай машину ближче піджене!

Наталка спала, і ніщо не могло їй завадити: ні гучні чоловічі голоси за тонкими стінками намету, ні плескіт води — сусідки влаштували імпровізовану лазню біля самого її ліжка, ні черговий підземний поштовх, який налякав тих самих сусідок аж до вереску. Наталя спала по-справжньому, вперше за три дні перебування у Ташкенті.

Про землетрус вона почула зранку двадцять шостого квітня, коли прийшла на роботу, а вже до обіду її викликали до головного.

— Збирайся, Качур, поїдеш у відрядження.

— Куди? — здивувалася дівчина: відряджень у них зроду не бувало. Які відрядження у медсестер?

— У Ташкент, голубонько. Про землетрус чула? Завтра вранці МОЗ літак туди відправляє. Від нас їдеш ти та Соломон Ізраїлевич.

— Але… — Наталя хотіла сказати, що для такого завдання можна було б знайти когось молодшого за доктора Штільмана, однак її перервали.

— А кого мені відряджати? — несподівано розлютився головний. — Ти незаміжня, дітей немає, а Штільман сам зголосився. На пенсію йти не хоче — то нехай працює! До речі, це він зажадав тебе, сказав, що з усіх операційних сестер ти найкраща.

Ось так і опинилася Наталка у зруйнованому Ташкенті. І старий доктор Штільман, нейрохірург, який пройшов війну і бачив землетрус в Ашхабаді, виявився тут більш ніж доречним.

Операційну розгорнули в наметі — лікарняні стіни стали тепер зоною ризику, загрожували за будь-якого повторного поштовху обвалитися. До кінця третьої доби (а поспати за той час вдалося лише кілька годин) бідолашна дівчина ледве трималася на ногах, а Соломон Ізраїлевич, наче механічний, різав, свердлив, видаляв сторонні тіла та уламки кісток, пунктував гематоми і накладав акуратні шви на голови своїх пацієнтів.

— Дуже руйнівний землетрус, — ділився він враженнями. — І напрочуд мало постраждалих. Це зовсім не той жах, що був колись в Ашхабаді.

— То виходить, скоро додому поїдемо? — Наталю дуже хвилювало це питання, адже вдома залишилася сестра Варя з новонародженою Ірочкою, і Колька, Варчин чоловік, який їй зовсім не допомагав, проте мав величезні плани на Наталчину кімнату.

— Ні, Наталочко. Поштовхи не вщухають, і цеглини з дахів продовжують падати. Нам роботи ще надовго вистачить. Головне — сама під стінами не ходи.

Як у воду дивився старий лікар. Розбудили дівчину тихі слова того ж Соломона Ізраїльовича:

— Прокидайся, Наталю, у нас пацієнт. Попередь анестезіологів і готуйся до операції.

***

Коли Наталка помилася на операцію, пацієнт уже лежав на столі. Дівчина розгорнула стерильну білизну, розклала на столику інструменти. За тонкою стінкою, у передопераційній, милися лікарі. Наталя чула, як Штільман перемовляється з асистентом, молодим нейрохірургом, але в їхню розмову не вслухалася. Вся увага дівчини зосередилася на чоловікові, що лежав на операційному столі. Зазвичай вона ніколи не розглядала пацієнтів, але сьогодні дивилася на постраждалого так, ніби ніколи в житті не бачила оголених чоловіків.

Гематоми і подряпини, густо зафарбовані зеленкою, рясно вкривали тіло бідолахи, але зовсім не вони привернули увагу дівчини.

— Ну, голову йому поголили для операції, це зрозуміло, — розмірковувала вона. — Обличчя, напевне, сам виголив уранці. А решта волосся де?

Ноги й руки у пацієнта були гладенькі, наче в дівчини; в паху, на грудях, під пахвами — жодної волосини. Такого Наталя ще не бачила.

— Ти куди дивишся, безсоромниця? — зашипіла на неї Джаміля Сабірівна, немолода медсестра з місцевих, і прикрила пацієнта простирадлом, обурюючись, що ніхто раніше не здогадався цього зробити.

— Нікуди, — зніяковіла Наталка. — У нього на тілі зовсім немає волосся. Це якась хвороба?