Глава 18

Інтермедія
Ташкентське кохання

Сліпа лють охопила Тібора, коли він зрозумів, що Рейтар відібрав у нього весь сенс подальшого життя, його наречену. Але все ж остаточно першопроходець здорового глузду не втратив. Він бачив, що Янізу ніхто не примушував. Он як відсахнулася від нього, наче Тібор звір який, і одразу ж до Рейтара, під захист його руки. У такій ситуації Тібор бачив лише два виходи: або вбити правителя, щоб відстояти свою честь, або тікати світ за очі від Янізи, яка викликала у нього тепер лише відразу. Вбивцею він ніколи не був, тому всю свою лють вклав у портал. Йому було все одно, куди він потрапить, аби тільки  не залишатися тут. А в голові билося одне-едине слово: "вайдорі, вайдорі".
В наступну мить він вже був по той бік Межі. Краєм свідомості Тібор відзначив, що портал за його спиною не закрився, чітко роздивився навколишнє оточення (чоловіки в однаковій формі, вочевидь військові, виносили з будівлі і вантажили на  вози якісь подовгасті ящики; людей, возів та ящиків було багато), оцінив неправильність переходу, бо не помітив жодної загрози для свого життя, і збирався вже зробити крок до людей, як раптом один з вояк помітив його, злякано скрикнув, скинув рушницю та вистрілив. Ні, в Тібора він не влучив – ментальне поле, задіяне для відкриття порталу, навіть лавину затримати здатне, не лише відхилити траєкторію кулі. Вибухнув найближчий до порталу віз, а разом із ним усі інші, а потім і сам артилерійський склад. Тібора закинуло назад, у все ще відкритий перехід, який спалахнув райдужним сяйвом, і одразу згас.

***

Ташкент, квітень 1966 року

- Ах, мать твою, яке ж воно важке, - примовляв мужик, налаштовуючи важіль, щоб підняти величезний шмат цегляної кладки, який ще кілька днів тому був стіною двоповерхового будинку. - Оголошують же їм і російською, і узбецькою, що можливі повторні поштовхи, ні, все одно лізуть у руїни! Ну що, Серьога, як він там, живий? Витягай давай. Обережно.
- Та наче живий, дихає, але голова вщент розтрощена! Ти гля, Вась, дивний який, волосатик, чисто стиляга. Ще й у юбці... Може, дервіш який?
- Та, дервіш, не дервіш, один хрін, рятувати все одно треба! Тягни ноші, поки він нам тут дуба не врізав, і Азізу скажи, хай машину ближче піджене!

***

Наталка спала і ніщо не могло їй завадити: ні гучні чоловічі голоси за тонкими стінками намету, а ні плескіт води - сусідки влаштували імпровізовану лазню біля самого її ліжка, ні черговий підземний поштовх, який налякав тих самих сусідок аж до вереску. Наталя спала по-справжньому, вперше за ті три дні, що вони були тут, у Ташкенті.
Про землетрус вона почула зранку двадцять шостого квітня, коли прийшла на роботу, а вже до обіду її викликали до головного.
- Збирайся, Качур, поїдеш у відрядження.
- Куди? - здивувалася дівчина, відряджень у них зроду не бувало. Які відрядження у медсестер?
- У Ташкент, голубонько. Про землетрус чула? Завтра вранці МОЗ літак туди відправляє. Від нас поїдеш ти та Соломон Ізраїлевич.
- Але ... - Наталя хотіла сказати, що для такого завдання можна було б знайти когось   молодшого за доктора Штільмана, однак, її перервали.
- А кого мені відряджати? - несподівано розлютився головний. - Ти незаміжня, дітей немає, а Штільман сам зголосився. На пенсію йти не хоче, то нехай працює! До речі, це він зажадав тебе, сказав, що з усіх операційних сестер ти  найкраща.
Ось так і опинилася Наталка у зруйнованому Ташкенті. І старий доктор Штільман, нейрохірург, який пройшов війну і бачив землетрус в Ашхабаді, виявився  тут більш ніж доречним.
Операційну розгорнули в наметі - лікарняні стіни стали тепер зоною ризику, загрожували за будь-якого повторного поштовху обвалитися. До кінця третьої доби (а поспати за той час вдалося лише кілька годин) бідолашна дівчина ледве трималася на ногах, а Соломон Ізраїлевич, наче механічний, різав, свердлив, видаляв сторонні тіла та уламки кісток, пунктував гематоми, і накладав акуратні шви на голови своїх пацієнтів.
- Дуже руйнівний землетрус, - ділився він враженнями. - І напрочуд мало постраждалих. Це зовсім не той жах, що я бачив колись у Ашхабаді.
- То виходить, скоро додому поїдемо? - Наталю дуже хвилювало це питання, адже вдома залишилася її сестра Варя з новонародженою Ірочкою, а Колька, Варчин чоловік, їй зовсім не допомагав, проте мав величезні плани на Наталчину кімнату.
- Ні, Наталочко. Поштовхи не вщухають, і цеглини з дахів продовжують падати. Нам роботи ще надовго вистачить, головне сама під стінами не ходи.
Як у воду дивився старий лікар. Розбудили дівчину тихі слова того ж Соломона Ізраїльовича:
- Прокидайся, Наталю, у нас пацієнт. Попередь анестезіологів і готуйся до операції.

***

Коли Наталка помилася на операцію, пацієнт уже лежав на столі. Дівчина розгорнула стерильну білизну, розклала на столику інструменти. За тонкою стінкою, в передопераційній, милися лікарі. Наталя чула, як Штільман перемовляється з асистентом, молодим нейрохірургом, але в розмову їхню не вслухалася. Вся увага дівчини зосередилася на чоловікові, що лежав на операційному столі. Зазвичай вона ніколи не розглядала пацієнтів, але сьогодні дивилася на постраждалого так, ніби ніколи в житті не бачила оголених чоловіків.
Гематоми і подряпини, густо зафарбовані зеленкою, рясно вкривали тіло бідолахи, але зовсім не вони привернули увагу дівчини.
“Ну, голову йому поголили для операції, це зрозуміло, - розмірковувала вона. - Обличчя, напевне, сам виголив уранці. А решта волосся де?” Ноги-руки у пацієнта були гладенькі, наче в  дівчини, в паху, на грудях, під пахвами - жодної волосини. Такого Наталя ще не бачила.
- Ти куди дивишся, безсоромниця? - зашипіла на неї Джаміля Сабірівна, немолода медсестра з місцевих, і прикрила пацієнта простирадлом, обурюючись, що ніхто раніше не здогадався цього зробити.
- Нікуди, - зніяковіла Наталка. - У нього на тілі зовсім немає волосся. Це якась хвороба?
- Ніяка це не хвороба, - відповів Соломон Ізраїлевич. - На шкірі жодних уражень, окрім травматичних, брови та вії на місці, значить решту волосся просто видалили. Голову голили в санпропускнику, сам бачив, і волосся там було дуже багато. Я, спершу, навіть подумав, що дівчину до нас привезли.
Виявилося, що лікарі вже стоять поруч і чекають, коли вона подасть їм халати.
- Але навіщо їх видаляти? - здивувалася Наталя, чітко виконуючи всі дії, належні  за інструкцією. - Це що, якась місцева традиція? 
Тут очі дівчини набули ідеально круглої форми, настільки її вразила наступна думка:
- Він що, мусульманин? - голос її став ледь чутним і в ньому почувся відвертий жах.
Наталя була комсомолкою, мала активну життєву позицію та вважала себе войовничою атеїсткою. В її уявленні віруюча людина, а тим більше мусульманин, була чимось на зразок нечистої сили.
- Не мусульманин він, і не іудей, це я тобі точно скажу, - відповів Штільман. - Тож можеш не боятися!
- Я не боюся, - зніяковіла Наталя, - але все одно, ви точно знати не можете, він же непритомний!
Джаміля пирснула, хірурги переглянулися, анестезіолог відверто розреготався.
- Все, припинили бардак в операційній! – Штільман узяв владу в свої руки. - Нема часу теревенити. Починаємо! Не подобаються мені його зіниці, і дихання погане, ой, не було б у нас там субдуральної гематомки.
Операція тривала довго, так, принаймні, здалося Наталі. Але результат, звичайно, був позитивний - дихання пацієнта вирівнялося.  Хоча Штільман все одно не виглядав надто задоволеним.
- Не подобається мені це, ой як не подобається, - буркотів він собі під ніс. - Така картина не властива для звичайної черепно-мозкової травми. Там точно не було вибуху? Бо аж  надто схоже на контузію у поєднанні з травмою.