Глава 16

Дім Еліни, із світло-сірого каменю, з червоним дахом, був красивим і досить великим у розумінні Таріса. Навколо будинку - невеликий сад і, звичайно, паркан, як заведено у цьому світі. У саду порався   старий сивий чоловік. Таріс приклав руку до грудей і ввічливо вклонився йому.
- Ти сьогодні раненько, донечко, - сказав старий до Еліни, але дивився при цьому на  гостя. Пильно дивився.
- Дідусю, це Таріс, - сказала Еліна, простягаючи старому діол. – Він подарував мені оцю річ. А я запросила його до нас.
Старий тільки зиркнув  на монету і одразу ж  повернув її внучці. Потім глянув Тарісові просто у вічі. Неначе запит надіслав: ти хто такий, і чого тобі  треба?
Цілком очікувано... Недарма ж Еліна емпат. У когось  вона повинна була вдатися. Таріс погляду не відвів, ховатися не став, але й не відкрився повністю. Старий зацікавив його, як, зрештою, і він старого.
- Нехай залишається до ранку, - нарешті промовив дід, звертаючись виключно до Еліни. – Завтра я поговорю з ним.
На його ретельно виголеному обличчі при цьому не здригнувся жоден м'яз.
Еліна взяла Таріса за руку і повела до хати. Слова діда заспокоїли її. Хвилювання вляглося майже відразу. Отже причина була не в Тарісі, а в старому? Ентар подумки хмикнув і обізвав себе дурнем. Вигадав казна-що, а вона просто реакції діда боялася. І все ж, задачка лишилася нерозв'язаною. І навіть більше...
Ім'я "Борис Іванович", яким Еліна назвала свого діда, викликало в Таріса незрозуміле неприйняття. Це ім'я категорично не підходило старому. От сама Еліна повністю відповідала своєму імені, особливо його скороченому варіанту. Та й Вітькові підходило як ім'я, так і прізвисько, Таріс інтуїтивно відчував це, хоча зі значенням останнього ще не розібрався. Вищезгадані Жека з Катюхою також не викликали у цьому плані жодних питань. А старий виявився загадкою. Ще однією загадкою, пов'язаною з Еліною.
Взуття тут, як і у таріонських помешканнях, залишали на порозі. Ну, нарешті, хоч одна подібна традиція! Всі знають, що залишаючи за порогом взуття, гість демонструє господарям особливу довіру. Адже, якщо з дому доведеться тікати, швидко не взуєшся. Таріс із задоволенням скинув свої гічі, яких не знімав увесь час перебування  в цьому світі. Добре, що таріонське військове взуття навмисне призначене для того, щоб і спати і купатися в ньому, і не морочитися з розстібанням-застібанням безлічі ремінців.
Внутрішній устрій будинку був незвичним для таріонця. Найперше, що він відмітив - дуже багато різноманітних дверей, як повністю непрозорих, так і прикрашених різнокольоровими вітражами. Таким чином тут відділяють особисті приміщення? Бо поділу на чоловічу та жіночу половини Таріс не помітив. Купальня точно була спільною, і, схоже, тут це нікого не бентежило.
- Ось твоя спальня, - Еліна штовхнула прикрашені вітражами двері.
Усі стіни кімнати були зайняті полицями з книжками. Бібліотека? Така велика бібліотека в особистому користуванні? Напевне, вона постійно у використанні, інакше навіщо збирати такий скарб? То чого ж його оселили саме тут?
- Книги треба читати завжди… Я зайвий? - питання вийшло сумбурним і малозрозумілим. Але Еліна зрозуміла.
- Ні, ти нікому не завадиш. - сказала вона. – Ми більше не читаємо цих книжок.
Сенсу останніх слів Таріс не осягнув, бо вони, на його думку, геть не відповідали логіці.
- Не можу читати. Поки що. Покажеш знаки?
- Літери? Звісно! Я тебе навчу!
Окрім полиць із книжками в кімнаті знаходився невеликий стіл зі зручним кріслом і маленький диван на якому навіть підліток не помістився  би.
- А де спати? - здивувався Таріс.
- Ось, дивись... - Еліна штовхнула спинку дивана і той легко розсунувся, перетворюючись на широке ліжко.
Оце дива! Чудернацька кімната. Вдень – бібліотека, вночі – спальня! Таріс знову здивувався винахідливості місцевого населення. І це здивування не було останнім, бо Еліна продовжила екскурсію.
Вона показала йому холодильник, з якого в будь-який час можна було брати все, що заманеться,  електрочайник, мікрохвильову і газову печі, які викликали у Таріса масу запитань.  Проте ці питання довелося відкласти на майбутнє, бо для них ентарові не вистачало запасу слів. Навчила користуватися душем і чистити зуби. Останній процес Ліна, без застереження, продемонструвала у власному виконанні, чим викликала у свого гостя справжнісінький шок. Така інтимна дія напоказ? Тут подібне припустимо? Список питань, які слід було з'ясувати, збільшувався з катастрофічною швидкістю.
Окрім запаяної в пластик зубної щітки вона вручила йому новенький станок для бриття (Таріс уже знав, як ним користуватися, бо  бачив подібний у Жеки), мочалку, так само запаковану, і два пухнасті рушники, показала мило, шампунь і піну для гоління. Знятий одяг веліла покласти у "пральну машину" (ось сюди, потім покажу, як працює), і сказала:
- Мийся! Чистий одяг я залишу у тебе в кімнаті.

***

Дідо чекав на терасі. Ліна присіла поруч і коротко повідала історію свого знайомства з Тарісом.
- Я ж відразу не зрозуміла ... Думала просто дивакуватий хлопець в костюмі ельфа. Рольовик з Вітіної тусовки. А потім, коли він дав мені ту монету... Діду, я ж правильно зробила, що привела його? Адже він не виживе без нас! На чужині... Грошей у нього немає, а про документи і питати годі.
Як ставитися до появи Таріса, старий і сам ще не зрозумів. Схоже, все дійсно вийшло випадково. Таріс зустрічі з ним не шукав, і, можливо, взагалі не знав про його існування. Просто таріонський першопроходець, у перший же день, в світі з більш ніж семимільярдним населенням, зіткнувся із Ліною, внучкою свого попередника.
- Звичайно ж, правильно. Ти ж у мене розумниця, - дід обійняв її однією рукою. - Думаю, цей хлопець у будь-якому разі опинився би у нас. Закон притяжіння подібного обов'язково спрацював би. А ще, на твоєму місці, я б за нього так сильно не хвилювався. Він менталіст, Ліно, і не слабкий, вір мені. Отже зовсім не такий беззахисний, як ти вважаєш. Я значно слабший за нього, але  ж колись вижив! Проте, ти маєш рацію -  допомогти ​​треба.
- Діду, пробач мені, - вона раптом притулилася до його плеча.
- За що? – здивувався старий.
- Я ж не вірила тобі аж поки ту монету не побачила. Думала вигадуєш… про інший світ. І Вітька... він теж був впевнений, що то казки.
Дідові оповіді вони завжди слухали разом, любов до цих “казок” напевне і вилилася у Віктора в рольові ігри. 
- Значить і на нього чекає сюрприз, - дід, здавалося, анітрохи не образився, але замовк. Задумався. 
- Це ж треба, Таріс із Дому Сайгар! - нарешті похитав він головою. - Не думав я, що доведеться коли-небудь знову зіткнутися з цим племенем.
- Невже ворог?! - підстрибнула Еліна.
- Та ні, - заспокоїв її дід, - який з нього ворог? Я ж його вперше у житті бачу.  Це його пращур, не знаю вже в якому коліні, вкрав у мене колись наречену. Але про це я, звісно, вже нітрохи не шкодую.
Дійсно, подумала дівчина, якщо наречена тікає до іншого, то невідомо, кому більше пощастило.
- А звідки ти знаєш, що він із Дому Сайгар? Мови, начебто, про це не було.
- Та у нього ж на лобі написано! Усі Сайгари на вигляд схожі, їх ні з ким не переплутаєш. І знаєш, я гадаю, тільки у них вистачило би зухвальства дати спадкоємцеві подібне ім'я!
- Тобто? - здивовано перепитала Ліна.
- Знаєш, що воно означає? 
- А що? - Лінці було жах як цікаво, а от дідо явно хвилювався.
- Володар тару! Коронований правитель! - випалив він.
- А хіба хтось може володіти таром? Ну, себто, постійно… - здивувалася Ліна. - Ти ж казав, що корона це щось на зразок перехідного призу – хто виграв, той і володіє, чи я щось плутаю?
- Вірно! Отримати тар може лише найсильніший. Сайгари, звичайно дуже сильні.  На моїй пам'яті їм лише раз протистояв Чаріз, та й він довго не протримався, адже підтверджувати своє право треба щоразу, тільки-но з'явиться новий претендент. І все одно, цей хлопчисько не міг перемогти у змаганнях, інакше б ніколи не покинув Таріон.
- Тоді це звичайна політтехнологія! - Ліна не вбачала в ситуації, жодної несправедливості, а тим більше приводу для хвилювання. - Якщо тар затримався у Сайгарів надовго, а поступатися вони нікому не бажають, то й нарекли сина так, щоб усім одразу ясно було. Може, ніхто й не полізе з претензіями.
І щоб остаточно розрадити дідуся, підвела під свої слова жартівливу базу:
- Це ж закон капітана Врунгеля, діду! Як назвеш яхту, так вона і попливе, пам'ятаєш?
- Все одно Сайгари зухвальці ще ті, - пробурчав дід, але вже більш спокійно, лише заради того, щоб залишити за собою останнє слово.
А Ліна ще сміху додола: 
- Ой не знала я, діду, що він принц іншопланетний! Думала звичайний хлопець. Я ж йому ледь вуха ельф'ячі не домалювала, уявляєш? Ото б було!