Глава 15

З кожною хвилиною, що тривало знайомство з Віктором, Таріс усе більше переконувався у правильності свого першого враження. Новий знайомий не виявив жодних негативних емоцій, коли зрозумів, що Таріс погано орієнтується в цьому світі, не вміє користуватися сантехнікою, не знає, яку їжу вибрати в ресторані і до того ж не має жодної копійки аби заплатити. Ані тіні засудження, ані сліду зарозумілості, хоча Таріс  явно програвав у його очах по всіх пунктах. Віктор сам вибрав їжу та напої, для оплати простяг не грошові папірці, а кольоровий прямокутник (так ось вона яка, картка!), навантажив Таріса теплими пакетами, сам згріб руками три великі закриті келихи і сказав:
- Пішли. Ліна, певно, вже втомилася чекати.
Так, мабуть варто було поспішити, але все ж Таріс наважився затримати Віктора. Навряд чи найближчим часом він зустріне іншу людину, в якої можна запитати те, що так турбувало ентара.
Поклавши пакети на порожній стіл біля будівлі ресторану, Таріс дістав пластинку, знайдену в помешканні Жеки та Катюхи і простягнув супутнику.
- Вікторе, скажи, що це?
- Опа! - Склянки вмить опинилися на столі, а порожня конвалюта в руках того, хто назвав себе боргом. - Звідки це у тебе?
- Жінка дала чай. Отруєння. Сильно... Прокинувся, знайшов ось це.
- Вона тебе пограбувала?
- Так, - Таріс вирішив не вдаватися до подробиць і не казати, що, на його думку, нічого надто цінного Катюха у нього не вкрала.
- Це клофелін, ліки, що сильно знижують тиск, - відповів нарешті Віктор. - Вбити тебе вона, напевне, не хотіла, тільки відключити, інакше б ти не прокинувся. Доза, скоріш за все, була невелика... Мені доводилося реанімувати хлопців, що трапилися клофелінщицям, не всім пощастило, як тобі.
Дивний хлопець уважно слухав Віктора, міцно вчепившись пальцями в його передпліччя, хоча переляканим не виглядав.
- Ментам заявлятимеш?
- Ментам? - ось тепер Таріс, схоже, злякався.
І раптом до Вітьки дійшло:
- Агов, хлопче, а ти, часом, не нелегал?
- Як це?.. - такого слова  Таріс не знав.
- Ну, документи у тебе є? Паспорт, віза, дозвіл на проживання?
- Н-ні!
Віктор вивільнив руку, знову взяв стакани з “Фантою” та кивнув  на пакети:
- Бери і ходім, Ліна чекає!
Вони йшли алеєю і думали кожен про своє.
Віктор про те, що він, ймовірно, буде останнім, хто побіжить здавати Таріса до поліції. Адже його дружина, Оля, вже другий рік сидить, наче привязана, у величезному домі в Чикаго і не спілкується ні з ким, окрім старенької бабусі,  за якою доглядає, саме тому, що в США перебуває нелегально і боїться, що її депортують раніше, ніж вона заробить суму, необхідну для купівлі квартири.
Таріс же задавався питанням: а чи правильно він зрозумів? Віктор справді вміє оживляти померлих? Із тих спогадів, що Таріс встиг побачити в його голові, виходило, що так!

***

- Чого так довго? - запитала Ліна. - Велика черга?
- Та ні! – Віктор з усмішкою кивнув на Таріса. - Ми як воду гарячу побачили, так там жити ледь не залишилися.
Беззлобне кепкування Таріса не чіпляло. Він  уже зрозумів, що Вітька готовий жартувати весь час і над усім підряд.
Обід виявився надзвичайно смачним і дуже майстерно приготованим. Вони утрьох сиділи на лавці, їли "біг-маки" і "картоплю-фрі" (отакі дивні назви), запиваючи все це колючим, і дуже холодним напоєм із бульбашками і смаком того чудового фрукта, який Таріс спробував у перший день.
Куди і як йому рухатися далі, Таріс не знав, та й не думав про це.  Зараз він просто насолоджувався їжею та компанією. Слухав розповідь Віктора, про витівки його маленької донечки, радів разом з Еліною, що на "Володаря ельфів" так швидко знайшовся покупець.
Після обіду Віктор попрощався.
- Мені сьогодні в ніч виходити, - сказав він, -  хочу подрімати перед зміною.
Таріс та Еліна залишилися сам на сам на лаві під розлогим деревом. Мабуть, і йому треба було йти, але він все зволікав, роздивлявся її, намагаючись закріпити в пам'яті образ цієї дівчини з душею чистою, як вода Кришталевого моря.
Вона ж уся, як на долоні! Ось зараз, дуже хоче сказати щось, запропонувати дещо, але не наважується. Дуже хоче, щоб Таріс погодився, але... боїться образити? Не знає як сформулювати думку, щоб не зачепити.
О, Зорі Небесні, яка інтрига! Здається, ще ніколи в житті Таріс не був настільки зацікавлений. І… він трохи підштовхнув її. Не сильно, ледь-ледь, щоб залишити можливість відступити, якщо вона передумає. Та вона наважилась:
- Тарісе, - Еліна сама взяла його за руку, - послухай... Сьогодні ми з тобою добре заробили. За картину багато заплатили… Я – художник, ти – модель… Модель завжди отримує свою частку… Ось… візьми.
Вона простягла йому грошовий папірець, новенький, не зім'ятий, той самий, що заплатила за портрет мати непосидючої дівчинки. А в очах прохання: "Візьми, будь ласка! Не відмовляйся! Адже я знаю, що тобі це необхідно."
- Я візьму, - сказав він, одним словом вирішуючи всі її етичні проблеми. Сховав гроші у кишеню, а потім узяв її руку і підніс до губ.
Ну хто ж не знає, як чоловіки цілують руки жінкам? От тільки те, що зробив Таріс дещо відрізнялося від загальноприйнятої норми. Утримуючи дівочу кисть долонею догори, він прикрив її своєю рукою так, ніби хотів сховати від чужого погляду, і поцілував лише кінчики пальців.
Дивно? Ні! Бо  цей жест був знайомий Еліні з дитинства.  
Аж поки бабуся була жива, дідусь щодня дякував їй саме таким чином. Ліна вважала такий поцілунок східною традицією, адже бабуся з дідом познайомилися у Ташкенті. Звідти, як дівчина вважала, і було завезено цей звичай. А що дід, фантазер і вигадник, сказав колись Лінці що так дякують жінкам у тому чарівному світі, де йому пощастило народитися і де він був справжнісіньким принцем, то вона йому  не повірила.
Подяку Еліна сприйняла як належне, і думала, що на цьому тема вичерпана, коли раптом почула:
- Але ти теж не відмовляйся, прийми мій дарунок! - Таріс простяг їй свій останній золотий діол.
Вочевидь, золото все ж таки мало якусь цінність у цьому світі, бо багато людей носили прикраси з нього. Золоті сережки, нехай невеликі і  занадто скромні, як на погляд ентара, зустрічалися у жінок часто. І обручки, найчастіше у вигляді простого обідка, носили і жінки і чоловіки. Ось і в Еліни були крихітні сережки, а у Віктора тоненька обручка із золота.
Дівчина взяла монету і довго дивилася на неї, здивовано відкривши рота. Перевернула на інший бік іі продовжувала розглядати з не меншою увагою. "Що не так?" - насторожився Таріс. А коли вона підняла на нього погляд, його обдало такою хвилею змішаних почуттів, що закрутилася голова.
Шалена, відчайдушна радість і стискаючий серце жах, невгамовна цікавість і сильне, майже на межі істерики, хвилювання - все це змішалося в її свідомості у неймовірний хаос, і крутилося, крутилося, поки не перетворилося на цілковиту розгубленість.
- Тарісе, - пошепки запитала вона, несподівано втративши голос, - ти підеш зі мною? До мене, у гості.